Серед презентів від Павла Івановича і сучасний комп’ютерний комплекс зі «скайпом» та веб-камерою з річним підключенням до мережі Інтернет Хустській міськрайонній раді ветеранів та пенсіонерів. Фронтовики одразу ж випробували подарунок і, скориставшись «скайпом», зателефонували товаришам у Тячів, аби привітати їх із Великою Перемогою.

Голова ради ветеранів Федір Липчей подякував обласному депутату за такий щедрий дарунок і зазначив, що тепер вони матимуть змогу підтримувати зв’язок із подібними організаціями по всій території краю, держави і з-за кордоном, а також зможуть створити свою базу ветеранів та дітей війни без сторонньої допомоги.

uzhgorod.in

Нинішнього року Буштино відзначило вже 643-тю річницю першої згадки про селище. За легендою, яку тут передають з покоління в покоління, колись кілька сміливців разом з родинами вирішили втекти від влади феодала та шукати кращу долю. Після  тривалих поневірянь лісами та горами, вони побачили живописну долину й вирішили тут посилитися. Один із них, ставши на коліна, вигукнув: «Це земля, дарована нам Богом, тут будемо жити ми і наше покоління». Сталося це саме в день святого Юрія (Георгія).

Цьогорічні урочистості розпочалися зі святкових літургій усіх релігійних громад. Відтак під передзвін церковних дзвонів вийшла громада до центру селища, ушанувавши засновників Буштина біля пам’ятного знаку на їх честь, поклали квіти до обеліску Слави, провели молебень.

Опісля святкові заходи продовжилися вже на стадіоні «Тиса». Тут на присутніх чекали спортивні змагання, концертна програма та офіційні вітання.

Повага до старших особливо цінується серед буштинців. Мудрі поради сивочолих односельчан не раз ставали в нагоді. Та й навчені життям літні люди охоче діляться досвідом з молодшими поколіннями, беруть активну участь у вирішенні повсякденних турбот рідного селища. Тож за їх виважену громадську позицію й отримали п’ятеро членів Ради старійшин Буштина в подарунок від Павла Балоги нові телевізори.

Були того дня й інші дарунки від депутата обласної ради. Так, місцевій школі презентували комплект апаратури  для озвучення, а гімназії – набір спортивного інвентарю.

Посприяв Павло Балога й в організації святкового концерту та караоке-шоу «Хочеш – співай!». Таким чином, продемонструвати свої таланти змогли як професійні артисти на великій сцені, так і любителі вокалу.  А нагородою за виступи учасникам концертної програми були не тільки оплески глядачів, а й набори солодощів. Їм особливо зраділи юні співаки. Завершилися іменини Буштина красивим різнобарвним феєрверком.

Того ж дня за сприяння Павла Балоги в селі Лоза Іршавського району відбулися обласні змагання з мотокросу. Впродовж кількох годин учасники демонстрували свою майстерність, долаючи непросту трасу та вражаючи присутніх складними трюками на мотоциклах.  Тут поєдналися і справжня воля до перемоги, і чудово організоване дозвілля, і море позитивних емоцій з доброю порцією адреналіну.

Одне слово, все як у справжніх чоловіків – любителів екстриму. Переможцям, окрім того, дісталися ще й пам’ятні подарунки.

А в селі Бронька на Іршавщині 6 травня проводжали отари на полонину. Традиційне ремесло горян – вівчарство – й до нині цінується серед місцевих мешканців. Тому проводи вівчарів на полонини тут справжнє свято. Напутні слова, побажання щедрого полонинського літа й благополучного повернення до рідних домівок надихають чабанів перед нелегким, а інколи й небезпечним походом. Аби підтримати їх, від імені Павла Балоги вівчарям вручили того дня матеріальну винагороду та сердечно побажали їм міцного здоров’я й щасливого довголіття.

Закарпаття онлайн

Вікторе Івановичу, коли Ви працювали головою Закарпатської обласної держадміністрації, то були, що називається, всередині процесу: мали в області визначальний вплив, особисто займалися важливими питаннями, домагалися їх вирішення. Однак сьогодні Ви – міністр, а це зовсім інше коло повноважень. Чи не віддалилися від Закарпаття?

Хочу запевнити Вас як журналіста, шановну закарпатську громаду, що в процесах на Закарпатті мене особисто не стало менше ні на йоту. Це стосується і політичної сфери, і економічних проектів, і громадської роботи, і бізнесових справ. У цьому можна легко переконатися, достатньо переглянути місцеві ЗМІ, у тому числі й шановані мною «Новини Закарпаття». Гадаю, ніхто не може дорікнути, що після посадових призначень у столиці я відійшов від справ на батьківщині. Цього не було і бути не може, незважаючи ні на що.

До дрібниць знаю, що відбувається в області загалом, у кожному районі чи місті. Мушу знати. Це постійний, природний і зрозумілий інтерес корінного закарпатця. Не просто цікавість, а саме інтерес!

Зауважте, що до цього мене спонукають ще й посадові обов’язки. Дійсно, мене призначено відповідальним за Закарпатську область від Кабінету Міністрів. Кураторство, по суті, означає постійний зв’язок між урядом і регіоном. Така комунікація необхідна для швидкого вирішення проблем, які турбують громаду і владу. Отже, мені потрібно сповна володіти всією проблематикою регіону.

Тому завжди на зв’язку, в курсі подій. На вихідні і свята я тут. Зустрічаюся з місцевими керівниками, науковою і викладацькою елітою, діячами культури, нашими громадськими авторитетами, простими закарпатцями. Багато їжджу по області, щоб на власні очі побачити, що на сьогодні дійсно є головне. Знаєте, інколи на вулиці у Мукачево чи Хусті почуєш і відчуєш те, чого не дасть велика нарада з начальниками при краватках. Для мене важливо все пропускати через власне сприйняття. Не терплю, коли хтось збоку нав’язує мені своє уявлення, яке розходиться з дійсним станом справ.

Довірою громади мене обрано до обласної Ради. Не пропустив жодного засідання, де вирішувалися питання, особливо важливі для Закарпаття. У тих випадках, коли через робочі причини не міг прибути, то радився з колегами, висловлював своє бачення, пропонував рішення. Облрада – це для мене ще один серйозний ресурс для розуміння того, що у нас тут відбувається, чим живуть люди, який їхній настрій.

І якою Вам бачиться ситуація на Закарпатті з нинішніх позицій у Києві?

Скажу так: Богу дякувати, наш край не занепадає, а розвивається. Коли подивитися на Закарпаття широко відкритими очима, тобто побачити його проблеми і досягнення в сукупності, порівняти зі станом справ в інших регіонах, то картина має досить задовільний вигляд.

Одразу відкину можливі закиди в безпідставному оптимізмі! Знаю, що в області є багато проблем. Однак не хочу посипати голову попелом, бо такі ж критичні точки є скрізь по країні. Коли десь рве, то потрібно не голосити, а працювати. І на місцевому, і на центральному рівнях.

Візьміть Солотвино. Хто скаже, що тема не актуальна, той дрімучий невіглас. Дехто пропонує прості рішення, тобто будь-якою ціною рятувати солерудник, але це дилетантство. Звісно, на популізмі легко заробити бали, але пусті волання проблему не вирішують.

На сьогодні очевидно, що всі шахти підприємства втрачено остаточно і безповоротно. Уряд і місцева влада погодилися, що треба будувати нові. В Україні і за кордоном мільйони астматиків, яким унікальні соляні поклади потрібні для лікування. Питанням займалися медики, геологи, науковці і  фахівці з інших галузей. Врешті-решт, знайдено оптимальне рішення, яке дозволяє відкрити нові шахти, спорудити алергологічну лікарню, звести житлові будинки і об’єкти соціальної інфраструктури. Уряд дає на це 34 млн. гривень, причому ця сума може зрости.

Маю й багато інших прикладів, які показують, що Закарпаття живе у контексті всієї країни. Цей взаємозв’язок треба неодмінно враховувати в аналізі процесів у області.

Протистояння між владою і опозицією в Києві загострюється. Як у цьому контексті Ви оцінюєте рівень політичного напруження в області?

Зверну увагу на суттєву обставину з безумовним знаком «плюс». Влада в області – маю на увазі ради і держадміністрації – хоча і сформована з представників різних політичних сил, нині працює синхронно. Є конструктив і розуміння того, що у фокусі мають бути інтереси громади і краю, а вже потім політичні моменти. Хочу вірити, що так само думають і представники інших політичних сил Закарпаття.

Мене, як діючого урядовця і депутата обласної Ради, такий характер взаємодії у місцевій владі цілком задовольняє. Щиро хочу, щоб так було і далі. Співпраця завжди краще, ніж конфлікт, протиборство. Її треба цінувати і берегти, особливо всупереч нервозності, яку вже несе в собі наближення парламентських виборів і пов’язане з цим суперництво.

Гостру громадську дискусію на Закарпатті викликали слова Посла Угорщини в Україні Міхаля Баєра щодо створення в нашому краї Притисянського автономного району етнічних угорців. Яке Ваше ставлення до такої ідеї – як закарпатця і як урядового куратора області?

Не скажу, що ця тема з’явилася нізвідки. Вона з різними інтервалами то виникає, то затухає. Як правило, активність збігається з виборами, при загостренні політичної конкуренції. Тоді в громадську думку вкидаються резонансні «пробні кулі» з явно вираженою кон’юнктурною основою. Такі, як угорський автономний район.

Відомо, яка партія хоче одержати з цього зиск і політичні дивіденди. До речі, Посол Угорщини також відзначав, що ініціатива утворити угорську автономію йде саме від легітимно діючої політичної сили, хоча уряд країни і заявив про підтримку таким намірам. При цьому пан Міхаль Баєр підкреслив, що офіційний Будапешт не зазіхає на територіальну цілісність України.

Невдовзі після інтерв’ю Посла, яке збурило Закарпаття, я мав з ним офіційну зустріч. Дипломат запевнив мене, що його країна жодним чином не заохочує сепаратистські настрої в Закарпатській області. Після нашої тривалої бесіди було зроблено відповідні повідомлення для ЗМІ. Головний акцент на тому, що зараз немає підстав говорити про можливість утворення будь-якої автономії етнічних угорців.

Водночас не можна і нехтувати їхніми потребами. Як-не-як, а в нас мешкає 150 тис. угорців – громадян України. Українцям – громадянам України – і владі слід поважати їхні права. Держава має давати широкі можливості втілювати політичні, громадські та культурні запити угорської меншини. І з цим на Закарпатті ніколи не виникало якихось ускладнень. Немає достатньо вагомих аргументів проти такого твердження.

Угорська меншина хоче, щоб до парламентських виборів з територій її компактного проживання був утворений виборчий округ. Чи не означатиме це якихось додаткових переваг для угорців порівняно з рештою виборців?

Такий округ, фактично, був під час кількох попередніх виборчих кампаній. Не в останню чергу саме завдяки цьому угорська громада мала своє представництво у Верховній Раді. Це важливий інструмент реалізації життєвих інтересів національної меншини, про які ми вже говорили. Такий підхід до забезпечення прав етнічних громад втілюють і в Європі. Не бачу тут якихось пересторог чи підстав для занепокоєння.

Зрештою, півтори сотні тисяч етнічних угорців мають свої потреби, якими не можна нехтувати. Водночас, увага до угорської меншини (як і до будь-якої іншої) не повинна обернутися навіть мінімальними проявами сепаратизму чи різного роду преференціями, які виходять за рамки Конституції і законів України. Це моя принципова позиція одночасно як урядовця, політика і закарпатця. На цьому наголосив під час моєї зустрічі з паном Баєром. Він цілком погодився з таким підходом.

Яка імовірність того, що «угорський» округ буде створено?

За законом, кількість і межі виборчих округів визначає Центральна виборча комісія. Чи буде змінений нинішній 72-й округ до того вигляду, в якому він був раніше, стане відоме на початку травня.

До речі, вважаю хибним постійне перекроювання меж виборчих округів. Вони мають бути сталими, і переглядати їх треба тільки у справді виняткових випадках. Наприклад, коли значно зміниться чисельність виборців. Розтинати сформований під час багатьох кампаній округ просто на догоду політичному моменту – неправильно.

Однак, на мою думку, незалежно від рішення ЦВК кандидати від угорських партій все одно боротимуться за депутатські мандати. Важливо, щоб це була гонка за правилами.

Продовжимо тему виборів. До дня голосування залишилося трохи більше півроку, проте остаточно не ясно, якою буде участь Єдиного Центру у цьогорічних перегонах. Під своїм прапором? Разом з іншими партіями? Індивідуальним висуненням?

Бачення формату участі Єдиного Центру є, проте в деталях не хочу бігти попереду паровоза. Ще не час. Тим більше, що навіть виборчі умови ще міняються, як це недавно проілюструвало рішення Конституційного Суду про заборону одночасного балотування за списком і в мажоритарному окрузі.  Партія проведе внутрішнє обговорення і винесе це питання на з’їзд. Напевно, дискусія буде принциповою. Ухвалені рішення неодмінно будуть оголошені публічно: ми дотримуємося відкритості.

Невже ЄЦ досі не прийняв конкретні рішення?

Гаразд, окремі карти засвічу. Єдиний Центр так чи інакше братиме участь у виборах. Партія висуватиме своїх кандидатів у переважній більшості областей. Напевно, під нашим прапором або за підтримки ЄЦ піде 20-25 відомих і поважних людей. Звісно, прогнозувати їх результат – то невдячна справа, але віримо в перемогу більшої половини наших висуванців. Така на сьогодні програма-мінімум.

Про можливість об’єднання з іншими партіями тільки для участі у виборах мова не йде. І не може йти принципово. Укладати альянси з терміном дії до 28 жовтня – значить, обманювати своїх виборців. Для мене і моїх колег це нижче гідності, принизливо і тому категорично неприйнятно. Справді, можна обговорювати принципи співпраці з іншими політичними силами. Але не на одноразовій основі, якою є вибори як такі, а на політичній платформі, на довгу перспективу, на засадах ідей та ідеології. Тому Єдиний Центр, скоріше за все, візьме участь у виборчій кампанії самостійно.

Однак останнім часом лунали заяви про те, що Партія регіонів і Єдиний Центр вже поділили між собою мажоритарні округи на Закарпатті. Чи немає тут протиріч із Вашими словами про «одноразові альянси»?

Це вже чи не соте запитання на цю тему. Поясню ще раз, концентровано, щоб розставити чіткі наголоси. По-перше, ділити округи в тому розумінні, про яке Ви говорите, апріорі безглуздо. Адже результати голосування визначає не  домовленість, умовно кажучи, між Балогою і Льовочкіним, а виключно воля громади. По-друге, округи і виборці не належать ні Єдиному Центру, ні Партії регіонів, ні будь-якій іншій. Якщо хтось вважає, що «забивши» за собою округ, він автоматично перемагає, то такому діячеві треба ретельно перевіритися на здоровий глузд і адекватність. Є ще «по-третє» і «по-четверте», але й наведених аргументів, вважаю, достатньо для відповіді.

Ви вже не раз заявляли про свій намір балотуватися по мажоритарному окрузі в Закарпатті. Не передумали? Чому це для Вас важливо?

Балотуватися не передумав. Говорю про це чітко й упевнено. Більше того, не можу вчинити інакше. І річ тут не в намірі залишитися у великій політиці, хоча й такий мотив є, не буду кривити душею. Головне те, що моє прагнення піти на вибори походить із моєї політичної біографії. А вона, як Вам добре відомо, почалася саме на Закарпатті і завжди була пов’язана з нашим краєм. Упевнений, що так відбуватиметься і далі.

Погляньмо на речі об’єктивно, розсудливо і без зайвих емоцій. Майже півтора десятиліття я зі своїми однодумцями беремо найактивнішу участь у політичних процесах в області. Є знання, управлінське вміння, успішні справи. Пройдені посади зміцнили, додали різкості в розумінні проблем, виваженості, життєвого досвіду.

Багато в чому саме завдяки нашій команді Закарпаття представлене у вищих ешелонах влади. А це – не приватна справа кількох людей, а інтереси цілого регіону, досить складного. І тут не зайве буде вжити слово «лобізм». Так, дійсно, я з колегами просуваю політичну, економічну, соціальну, гуманітарну лінію Закарпаття на центральному рівні. Поступово, крок за кроком ми стали суб’єктом вироблення рішень в масштабах держави. Вважаю це серйозним досягненням, яке треба розвивати. У цьому полягає найголовніший мотив моєї з  колегами участі у парламентських виборах. Тому будемо пропонувати громаді свої кандидатури.

Звідси запитання в продовження: хто йтиме на вибори у складі Вашої команди?

Напевно, буде балотуватися народний депутат Василь Петьовка. Має намір змагатися за довіру людей мій рідний брат – підприємець, роботодавець і громадський діяч Павло Балога. Вони багато працюють в області, добре знають всі проблеми і, що важливо, знають способи їх розв’язання. До того ж молоді, міцні, енергійні та небайдужі. На тлі того, що у Верховній Раді дехто за два десятки років засідання вже приріс до крісел, ці характеристики вже є стартовою перевагою. Парламент потребує оновлення.

Є й інші гідні кандидати, які поки зважують ступінь своєї готовності до виборів. Їх буде названо дещо пізніше. Однак зверну увагу на інший важливий момент. Прізвища кандидатів у депутати – це тільки верхівка виборчого процесу. Разом із нами у виборах братиме участь багато інших, не менш відомих і авторитетних людей. Це освітяни, медики, службовці, підприємці, громадські активісти. Їхні імена – того ж професора Ужгородського університету Миколу Вегеша чи відомого на весь світ нейрохірурга Володимира Смоланку – знає кожен закарпатець. Вони також є невід’ємною частиною нашої єдиної команди, наше надбання і гордість.

Якою, за Вашими прогнозами, буде ця виборча кампанія? Кого бачите суперником, а кого –  партнером?

Як проходитимуть вибори – достеменно відомо лише Богові. Скажу, якими їх хочу бачити я особисто. Насамперед, чесними. Треба змагатися за виборцями ідеями, а не обманом і підкупом. Тоді це буде конкуренція, переможе найкраща пропозиція, а у підсумку виграє громада і Закарпаття. Я сам, і мої колеги також, плануємо пройти свої округи повністю, від села до міста. Виборці побачать кандидатів прямо перед собою, а не з біл-бордів, газет чи екранів телевізора.

Треба уникнути «собачих боїв» між кандидатами, усіх оцих наклепів, компроматів та іншої ганьби. Мною трясе, коли йдуть не вибори, а війна на взаємне знищення. У цих боях немає переможців, бо і депутатський мандат, здобутий із брудом, є квитком на фінал політичної кар’єри.

Суперників буде достатньо, бо кожний, хто йтиме по одному округу, одразу ж стає суперником. Поважатиму кожного з них і поводитимуся відповідно. І навіть якщо хтось із моїх «одноокругників» перейде межу пристойності, то не відповідатиму симетрично, як кажуть дипломати. Не по мені це. Тому і партнерство на виборах вбачаю в їх проведенні таким чином, щоб не підірвати ситуацію в області.

Виборчу тему на сьогодні вичерпано, переходимо до інших питань. Весна на Закарпатті – пора повеневої загрози. Цього року, схоже, пронесло. Як буде далі, багато в чому залежатиме від виконання робіт за програмою протипаводкового захисту «Тиса». У 2012-му на неї передбачено 100 млн.  гривень. Однак водникам винні ще за минулий рік, коли в держбюджеті була вдвічі менша сума. Які новини з протипаводкового фронту?

Ви добре обізнані зі станом справ. Справді, минулого року за програмою «Тиса» виділялося трохи більше 40 млн. гривень. Теоретично. Фактично дали вдвічі менше, тому за виконані роботи водникам боргують майже 20 млн. На невідкладні протипаводкові заходи уряд надав Державному агентству водних ресурсів додатково 90 млн. гривень (50 млн. у березні, решту – вже цього місяця). А заборгованість буде гаситися з тих 100 млн. бюджетних гривень, про які Ви згадали у своєму запитанні. На решту грошей планується спорудити 8,5 км захисних дамб, більше 4-х км берегоукріплень, розчистити русла річок. Це дасть змогу захистити від високої води 8 населених пунктів і 10 тис. гектарів угідь.

Восени Ви допомогли Закарпаттю залишитися в оптимальному часовому поясі. Але ігри з годинником тривають і досі. Коли і чим  вони закінчаться?

Зрозумійте правильно: коли як діючий міністр я відкрито порушив питання про скасування недолугої постанови про відмову від зимового часу, то керувався інтересами мешканців всієї країни, а не одного регіону. Ініціатори часової синхронізації з Росією закидали мені, що, мовляв, обстоюю інтереси виключно Закарпатської області, бо землякам так вигідніше. На це парирував всім «доброзичливцям», що якраз Закарпаттю зручніше жити за часом не другого, а першого поясу. Але ж відповідальним чиновникам і політикам слід думати про всю Україну! МНС підняло експертну хвилю, зібрали бетонні аргументи багатьох знаних науковців, обґрунтовано доповідали Президенту і Верховній Раді, що залишати літній час як єдиний  ніяк не можна. Опір, скажу Вам, був ще той! У підсумку перемогла здорова логіка.

Зараз прийнято рішення, що Україна востаннє перейшла на літній час, восени поновиться зимовий і більше стрілки крутити не будемо. Судячи з усього, на цьому і зупинимося. Хоча особисто я вважаю, що в питанні зміни режиму часу Україні слід орієнтуватися на Європу. Там більшість країн мають літній і зимовий час.

МНС нині працює над впровадженням номера екстреної допомоги 112. У містах, які приймають Євро-2012, він має запрацювати ще до початку футбольної першості. А коли на Закарпатті?

Жодна посада не вічна, і рано чи пізно я залишу Міністерство надзвичайних ситуацій. Однак система 112 буде записана до періоду моєї роботи в МНС в розділі «результати». Кажу про це без надмірної скромності, бо про потребу в аналогові американської 911 говорять давно і на всіх рівнях, а конкретну роботу почали тільки минулого року. Тоді Президент Віктор Янукович доручив мені взяти цю справу до компетенції МНС. Тобто все почалося з політичної волі першої особи.

А далі – то вже логістика. Тричі з фахівцями літав до США, зустрічався і вів переговори з провідними компаніями, які в цій галузі є світовими лідерами. Вивчали всі складові і нюанси, бо справа складна, а свого досвіду фактично немає. Домовився, що американці за 700 тис. доларів зі свого бюджету розробили для нас техніко-економічне обґрунтування системи 112. Одночасно працювали з фахівцями українських міністерстві і відомств, телекомунікаційних компаній, суміжних і допоміжних служб. Фахівці МНС провели, без перебільшення, колосальну та виснажливу роботу. Верховна Рада прийняла закон про систему 112, уряд виділив на перший етап проекту 452 млн. гривень.

У підсумку головний контракт підписано з відомою американською компанією «Х’юлетт-Пакард”, яка додаткових рекомендацій не потребує. Тобто на сьогодні розгортання системи 112 йде за планом, і до Євро-2012 вона запрацює в містах проведення матчів. Сподіваюся, що і наступний етап втілення проекту пройде без збоїв. Тоді по всій країні, і в Закарпатті також, до кінця 2013 року має бути введений єдиний номер екстреного виклику 112.

Насамкінець запитання про особисте. Багато років ви живете між родиною на Закарпатті та роботою в Києві. Чи не простіше було перевезти сім’ю до столиці?

Перебратися родині в Київ – то не проблема. Питання в іншому. В тому, що я – закарпатець. По-справжньому легко і затишно мені тільки тут. Це щось невловиме на серці і в душі, що значно більше за поняття «особистий комфорт». Трапляється так, що через вагомі обставини не приїхав додому на вихідні – і вже мучуся. Київ, без сумніву, чудове місто, красиве і розкішне. Та, очевидно, для мене немає в ньому того, що є тут, на моєму Закарпатті. Це складно пояснити – це треба відчути. 

Віталій ЯЩИЩАК, «Новини Закарпаття»

син Андрій… йому допомагає

Замок» продовжує знайомити своїх читачів зі знаковими особами краю. Нині на черзі історії із життя їхніх нащадків. Отож, «Замок» з’ясовував, чим займаються діти депутата обласної ради, нейрохірурга зі світовим ім’ям Володимира Смоланки.

Лікарська династія

Найстарший син директора Обласного центру нейрохірургії та неврології із самого дитинства мріяв опанувати лікарську справу. І це не дивно, адже у їхній сім’ї майже всі медики: і мама, і батько, і дядько, а молодший брат нині навчається на другому курсі медичного факультету. Поповнює цей список і дружина Андрія Смоланки Ірина. Нині вона теж лікар-інтерн в Обласному клінічному шкірно-венерологічному диспансері. Хоч найменший син Володимира Івановича – Іван ще навчається у школі, та, певно, слід чекати, що і він пов’яже своє життя з медициною!

«Батьки навіть не відмовляли мене під час вибору професії. Всі знали, що я, як і тато, хочу стати нейрохірургом. Відтак навчання в університеті почав поєднувати із лікарською справою – вже з четвертого курсу підробляв у Центрі медбратом, а як закінчив виш, то влаштувався сюди лікарем-інтерном», – розповідає Андрій. Колектив закладу вже добре знав юнака, тому як лікаря у центрі, який очолює його батько, хлопця сприйняли за свого.

Інший світ

Передували обранню професії шкільні роки, проведені у Лінгвістичній гімназії. Андрій пригадує, що тоді йому випала нагода побувати і в США. «У той час для старшокласників діяла міжнародна програма обміну. Серед п’ятірки тих, хто пройшов відбір на навчання в Америці, був і я. Відтак у 16 років мені випала нагода цілий рік здобувати освіту у місті Орландо (штат Флорида)». Розповідає, що як і система освіти, так і спосіб життя американців суттєво відрізняються від українських.

Хоч юнак добре володів англійською мовою, та все ж спершу виникали труднощі у спілкуванні. «Я їх чудово розумів, але важко було підтримувати розмову. Та попри все це я доволі швидко освоївся. Навчання виявилося цікавим та нескладним. Допомагала родина, у якій я проживав. Хоч багато українських дітей нарікали на новоспечені сім’ї і просили замінити їх, у своїй я прожив увесь період дії програми. Ті люди виявилися дуже хорошими. Я донині контактую з ними».

Після повернення з Америки хлопець вступив до УжНУ. Найяскравіші спогади студентства Андрій пов’язує, зокрема, із участю у КВК-команді, що представляла медичний факультет. «Не з самими іграми, а з процесом підготовки до них. Наша  команда була потужною! Ми дружили, разом вчилися, відпочивали. Одне слово, компанія – те, що треба. Та по завершенні навчання у виші всі роз’їхалися, багато хто за кордон». Можливість чкурнути в іншу країну, звичайно ж зі своєю дружиною, Андрій розглядав, але зізнається, що поки йому є ще багато чого повчитися у тата.

Під батьковим крилом

Нині Смоланка-молодший вже асистує у свого наставника під час операцій, веде пацієнтів, потроху береться оперувати нескладні випадки. Зізнається, що фах йому подобається. «Наразі великих труднощів у роботі не виникало, адже я не оперую складні випадки. Цим займається батько. Не секрет, що, крім нього, в Україні майже ніхто не робить таких оперативних втручань. До тата приїздять на лікування пацієнти і з-за кордону. До прикладу, в нас у стаціонарі є 50 ліжок, 10-15 із них постійно зайняті пацієнтами з інших областей».

Андрій розповідає, що хоч на роботі у нього з батьками виключно професійні стосунки, проте вдома панує тепла атмосфера: «Вони завжди підтримують нас, допомагають, дають поради…».

Окрім практичної роботи, поряд із батьком молодий спеціаліст відвідує міжнародні наукові конференції. Уже побували у Норвегії, Голландії, Греції, Франції. «Батько викладає у Європейській школі нейрохірургів, а я там навчаюся. Хоч студіювання і недешеве, проте воно того вартує. Адже це курси, які дають фундаментальні знання. Крім мене, із нашого центру там навчаються ще троє лікарів. Курси тривають 4 роки і проводять їх раз на рік. Тому вже влітку ми збираємося поїхати на них в Англію».

На цьому мандри Смоланки-молодшого не закінчуються: разом із дружиною Андрій чимало подорожує. «Ми обоє – прихильники активного відпочинку. У вільний від роботи час любимо зустрічатися із друзями. Взимку катаємося на лижах. Вже підкорили польські й австрійські гірськолижні схили. Влітку ж вирушаємо на природу».

Андрій зізнається, що себе бачить лише лікарем. Надалі продовжуватиме працювати над самовдосконаленням. А як складеться майбутнє – доля покаже.

Досьє:

Андрій Смоланка, 24 роки

Навчався в ужгородській Лінгвістичній гімназії ім. Т. Г. Шевченка.

Вищу освіту здобув на медичному факультеті Ужгородського національного університету.

Нині проходить інтернатуру в Закарпатському обласному центрі нейрохірургії та неврології.

Одружений. Разом із дружиною обожнюють активний відпочинок, зокрема катання на лижах.

Цікавиться різними музичними стилями, точніше «усім, крім попси».

Анастасія ЛЕСІВ, «Старий Замок»

Не менш важливе й бажання допомогти, коли це справді потрібно.

Так директор Нижньоворітської школи-інтернату звернувся до благодійників з проханням підтримати нових вихованців закладу. 8-ро сиріт, які нещодавно потрапили до інтернату, отримали комплекти новенького одягу, адже той у якому вони з’явилися в школі, перебував у дуже кепському стані.

Відгукнулися на прохання та допомогли у чужій скруті Федір Райчинець та старший єпископ СВЦ ХЄВ У Василь Райчинець.

УЖГОРОД.ІН

“Газове питання” та проблема енергозбереження останні роки особливо часто турбують українців. Постійний ріст цін на “блакитне” паливо та напружені стосунки з основним його імпортером – Росією, змусили Україну приймати важливе та вже давно невідкладне рішення: від газу необхідно відмовлятися. Поступово, однак наполегливо та безповоротно. Іншого вибору в нашої країни просто немає, вважають не тільки експерти, але, напевне, і чи не всі жителі нашої країни. Такої ж думки притримується і депутат Закарпатської обласної ради, член постійної комісії з питань екології та використання природних ресурсів, директор держпідприємства “Берегівське лісове господарство” Михайло Лакатош (див. світлину).

– Михайле Михайловичу, ми з вами уже не перший рік поспіль спостерігаємо за безперервним зростанням напруги навколо “газової” пастки, у яку потрапила Україна. І напруга ця має як фінансовий, так і політичний відтінок. Яким бачите сценарій подальшого розвитку подій?
– Важко сказати точно, яким буде цей сценарій. Варіантів розвитку подій насправді чимало. І залежатимуть вони від цілої низки політичних рішень на рівні міждержавних стосунків України і Росії. Проте особисто мені здається, що ми ще не скоро зможемо дійти спільної мови з нашими північними сусідами. Усе-таки, Кремль бачить, що Україна не на жарт “підсіла” на газову голку. І він намагатиметься якомога довше підтримувати нашу “залежність”. Адже подібний важіль упливу на найбільшу європейську державу, якою і є Україна, не так і легко знайти. А Росія його має. І ми повинні це розуміти. Допоки щорічні укладання газових   контрактів проходитимуть у нашій   країні  під  знаком всенаціональної паніки та тремтіння в “колінах”, ми не станемо насправді незалежною та вільною державою. З цією проблемою потрібно щось робити.

– Те, що з газовою залежністю потрібно щось робити, усвідомлює вже чимало наших співвітчизників. Проте поки що ми не дуже розуміємо, що ж саме тут можна вдіяти.
– Насправді робити можна багато чого. Про це уже не перший рік говорять. А віднедавна слова помалу почали перетворюватися на конкретні дії.

– Наприклад?
–Уже  зараз  уряд  посилено  працює  над  розробкою  програми енергозбереження та енергоефективності, яка стане  основою для подальшого запровадження реформ. Ця програма стимулюватиме процеси   впровадження енергоефективних технологій та встановить нормативи енерговикористання, які допоможуть мінімізувати витрати енергії у країні.

– Але це поки що тільки плани. Майбутнє. І невідомо, наскільки близьке. А як щодо дня сьогоднішнього?
–  Що стосується планів і заходів уже реалізованих, то варто згадати про програму  відмови від морально застарілого та  невигідного централізованого теплопостачання. Закарпаття  перше в усій країні може похвалитися таким здобутком. Очікувані результати вже є: завдяки переходу на “автономку” вдалося скоротити споживання газу в області на 30 %. І це – завдяки тільки одному пункту із цілої низки заходів. Думаю, ви звернули увагу і на досить популярну в області програму енергозбереження, котру впроваджують у співпраці з ООН. Десятки шкіл, дитячих садків, будинків культури, лікарень, ФАПів, амбулаторій уже  замінили вікна, двері, котли та системи опалення. Це хай і невеликий, проте важливий крок на шляху вирішення такої болючої “газової” проблеми.

– А яким чином ця проблема вирішуватиметься надалі?
– На Закарпатті вже найближчим часом запрацює програма, згідно з якою окремі заклади освіти, охорони   здоров’я та культури будуть забезпечені новими надсучасними піролізними котлами. Тоді можна буде повністю відмовитися від використання “блакитного” палива, замінивши його дровами, вугіллям, брикетами чи навіть звичайними відходами. Також у всіх бюджетних установах області незабаром встановлять спеціальні системи, котрі цілодобово моніторитимуть  використання того чи іншого виду палива – спеціальні програми відслідковуватимуть температурні режими в тому чи іншому закладі, а це допоможе максимально ефективно підійти до процесу теплопостачання. Уночі й удень підтримуватиметься оптимальна, проте різна температура – відповідно до всіх необхідних норм. Завдяки цьому, наприклад, жоден директор школи чи дитячого садка не зможе вдень зекономити на обігріві класів і діти не вчитимуться в куртках і рукавицях, а нічні сторожі не дозволять собі за власним бажанням “накручувати” температуру до 30 градусів, коли нормою у цей час доби є 14. Думаю, логіку цього процесу пояснювати не варто. Проте все ж відзначу, що це – серйозний крок на шляху модернізації системи теплопостачання. І, до речі, далеко не єдиний. Влада уже сьогодні займається пошуком додаткових поставщиків газу, розробляє проекти  переорієнтації з газу на інші види палива та, власне, пошук альтернативних джерел цього палива.

– До речі, про альтернативні джерела енергії. Як справи у нашій області з цією галуззю?
– Досить непогано. У довгострокових планах обласного керівництва нині на одному з перших місць стоїть розвиток малої гідроенергетики. Уже давно з’ясовано, що малі ГЕС можуть повністю забезпечити Закарпаття енергією. На 100 %! Як потреби населення, так і  виробничі.  Керівництво області це прекрасно розуміє, тому будівництво малих гідроелектростанцій розпочнеться уже в найближчому майбутньому. Перші з них, до речі уже працюють на Закарпатті. Окрім того, закарпатці вже звернули увагу на свій сонячний потенціал. Тут одну із найвигідніших позицій займає Виноградівський район, в якому вже нині ведуться серйозні розмови про розвиток сонячної енергетики.

– Виглядає так, що вже через кілька років, якщо  від такої політики не відступатимуть, як мінімум, наша область зможе хай і не повністю відмовитися від газу, проте значно зменшити його витрати.
– Цілком правильно. Темпи у цій справі уже набрані чималі. Керівництво держави добре розуміє нагальність та важливість відмови від газу, а тому процес цей, розпочавшись не так давно, триватиме і надалі, охоплюючи все нові і нові сфери життя.

– Ну що ж, повіримо вашим словам і сподіватимемось, що справи дійсно налагоджуються. Дякую за розмову!

МИХАЙЛО МІШИК, міська газета “Берегово”

– Володимире Івановичу, кажуть, в Ужгороді, у вашому Центрі, працюватиме гамма-ніж – диво медичної техніки, яке не до снаги купити – навіть один – цілим державам?

– Такі амбітні плани, звісно, є. Дуже було б добре мати гамма-ніж чи лінійний прискорювач – радіохірургічну апаратуру, яка дозволяє одноразовим високоточним опроміненням певної ділянки мозку знищувати патологічні процеси – найчастіше пухлини, судинні аномалії. Але наразі ми тільки будуємо для цього належне приміщення, так званий бункер, про придбання апаратури поки що не йдеться.

– Але ж будується споруда на кілька поверхів?

– Нині в Центрі маємо 50 ліжок, проводимо консервативне й хірургічне лікування недуг центральної та периферичної нервової системи. Шість ліжок у відділенні інтенсивної терапії, або, як звикли казати, реанімації. Тут лежать найважчі – з інсультами, тобто з гострими порушеннями мозкового кровообігу, з черепно-мозковими травмами, прооперовані пацієнти. І ось цих ліжок нам украй не вистачає, адже потребують їх щонайменше 8–9 хворих щодоби. Тому добудова, власне, це реконструкція Центру нейрохірургії та неврології, допоможе вирішити цю проблему. Слід віддати належне депутатському корпусу обласної ради та її керівнику – Івану Балозі. Іван Іванович був одним із ініціаторів рішень щодо виділення коштів на реалізацію проекту.

У добудові буде розміщено й нову діагностичну апаратуру – високопольний магнітно-резонансний томограф. Нині в області, у тому числі в нашому Центрі, працюють тільки низькопольні томографи. Нове ж обладнання дозволить більш чітко бачити зображення, дрібніші анатомічні деталі, що нерідко має надзвичайно важливе значення.

Такий апарат потрібен, зокрема, для чіткішої діагностики епілепсії й оперування хворих на паркінсонізм. Це два досить великі сегменти, які ми в Центрі почали робити протягом останнього року. Ці операції – біла пляма на карті нейрохірургії України, їх ніхто не робить.

– І коли планується завершення будівництва?

– Уже цього року.

– І новий томограф буде?

– Магнітно-резонансний томограф – дуже дорогий пристрій, а з бюджетними коштами, як відомо, завжди проблема. Проте в Центрі працюють томографи й інше устаткування, власник якого – приватна компанія «Гемомедіка Україна». Вони орендують у нас площі й щодня виконують обстеження до 15 хворих Центру, обласної лікарні й інших медзакладів. Для людей це безкоштовно, платить за послуги цій структурі обласне управління охорони здоров’я з бюджету.

Це дуже вигідна для краю модель роботи: не довелося шукати грошей на придбання апаратури (щонайменше 15–16 мільйонів гривень за сучасний томограф). Не потрібно клопотатися про утримання, обслуговування, бо все це – справа фірми-власника. Хоча в попередні роки, скажімо, траплялися ситуації, коли на комп’ютерному томографі вичерпувала свій ресурс трубка. Доводилося рішенням сесії перерозподіляти кошти, проводити тендерні процедури, а прилад місяці чотири не працював.

Можливо, таку ж схему, як діє нині, зможемо поширити й на використання нового високопольного магнітно-резонансного томографа, якщо не буде можливості його купити. Уже зробили розрахунки, це найбільш вигідний варіант.

Також, імовірно, згодом на базі Центру буде зосереджено всю неврологічно-нейрохірургічну службу області з можливістю надавати всі види допомоги.

– У вашому Центрі нейрохірургії і неврології проводяться навіть унікальні операції. І не тільки закарпатцям. То чи допомагає якось столиця?

– Отримуємо трохи медика­мен­тів і деякі пристрої через державну програму «Профілактика та лікування мозкової та серцево-судинної патології». Вона діяла з 2007 до 2011 року, а тепер її поновили ще на 5 років.

За цією програмою за нашими заявками і квотами для областей ми мали б отримати й певне устаткування, але виконання не було профінансоване в повному обсязі. Також визначили 3 центри в різних регіонах України, яким допомагали, насамперед Одесу, Львів, Донецьк. Тепер же, за оновленою програмою, передбачено, що отримаємо апаратуру й ми. Хоча, зазначу, кардіодиспансер в Ужгороді за цим же проектом дістав ангіограф, і ми при потребі, хоч це й не дуже зручно, возимо туди хворих на обстеження судин головного мозку.

Добре, що потреба в такому обстеженні значно зменшилася з початком роботи згаданого вже комп’ютерного томографа, бо до нього є програми, які в діагностичному плані практично заміняють ангіографію. Однак спеціалізований агіографічний пристрій нам потрібен для оперативних втручань на судинах.

– Ви сказали, що беретеся за лікування епілепсії. Так багато недужих на Закарпатті чи плануєте обслуговувати пацієнтів з інших регіонів? Чи, можливо, це ще одна сходинка у майстерності медиків Центру?

– Мабуть усі три складові. Хворих на епілепсію – 0,4–0,8 % населення. У 70–75 % із них напади можна контролювати з допомогою медикаментів. 25–30 % не піддаються такій корекції, і щонайменше половину з них треба оперувати, більшість буде вилікувана повністю. В Україні цього, крім нас, не робить ніхто. Недугу складно діагностувати, виявляти, де саме міститься вогнище.

Візьмімо тільки наш край. Мільйон 260 тисяч населення, отже, за найоптимістичішими підрахунками, на епілептичні напади страждають близько 5 тисяч закарпатців. Ми перші в Україні створюємо базу даних, у якій нині близько 1,5 тисячі пацієнтів. Це свідчить, наскільки патологія є недодіагностованою. Люди, які мали 2–3 напади у житті, зазвичай не дуже хочуть навіть самі собі зізнатися, що проблема в них є.

Дуже недооцінена вона у віддалених районах області, і ми торік почали роботу – хочемо створити бригади фахівців, які їздитимуть з мобільним обладнанням (плануємо його придбати) і обстежуватимуть мешканців гірських територій.

Одне слово, є потреба й закарпатцям допомогти, і мешканцям інших регіонів. Тим більше, що, як заплановано, з 2014 року має запрацювати страхова медицина, тому, незалежно звідки пацієнт, гроші платитиме страхова компанія. Заклади, які більше оперуватимуть, надаватимуть якіснішу допомогу, зможуть і краще розвиватися.

Третій компонент – такі операції ніхто в Україні не робить, не так багато людей у світі їх виконує, тож це виклик для наших фахівців, справді сходинка, яку хочемо здолати.

– Центр, знаю, планує широко застосовувати й нову «панацею» при інсультах – тромболізис.

– Так, хоч на Закарпатті й найменше цих недуг у перерахунку на загальну кількість населення проти загальноукраїнської ситуації. Протягом останніх 15 років створено Всесвітню та Європейську Асоціації боротьби з інсультом, вони розробили ряд організаційних дій і методів відповідного спрямування, і захворюваність та смертність в Європі значно знизилася.

Перше, що треба, – створення інсультних блоків. Доведено, що найбільш якісне лікування може надаватися, коли з хворим у відділенні інтенсивної терапії працює мультидисциплінарна бригада – невролог, анестезіолог, нейрохірург, фахівець фізіотерапії, логопед тощо.

На Закарпатті наразі немає інсультного блоку. У нашій країні близький до стандартів європейської асоціації підхід запроваджено тільки у Вінниці. Вкрай важливо, щоб швидка допомога могла справді дуже оперативно доправити людину з ознаками інсульту в заклад, де можуть надати допомогу. Є поняття терапевтичного вікна, коли всі дії й препарати ефективні лише протягом певного часу. За вітчизняними рекомендаціями, які, можливо, незабаром будуть переглядатися, це 3 години, за європейськими – 4,5. Це означає, що протягом щонайбільше 4,5 годин з перших проявів недуги треба привезти людину в лікарню, провести діагностику, комп’ютерну томографію й почати тромболітичну терапію.

Торік ми провели один тромболізис – і дуже вдало. Це буквально диво! Людина вже не рухала рукою і ногою, була непритомна, а після введення засобу через півтори години мала повне відновлення всіх функцій. Інакше залишилася  б глибоким інвалідом…

Наразі в нашому Центрі немає площ для інсультного блоку. Хоч вже закупили на цей рік тромболітичні засоби. Вони дуже дорогі – для терапії треба два флакони тромболітика, один коштує 800 євро. Але це неймовірно ефективний засіб.

– Ви ще й фундатор «Карпатських читань» – щорічної конференції української Асоціації боротьби з інсультом. Наскільки це ефективний захід, адже маєте багато клопотів з організацією, чималою кількістю учасників?

– Асоціація – найбільш активна структура, яка для боротьби з інсультами об’єднує медиків і не тільки. Багато робиться для профілактики. Готуємо журнали, де багато корисної інформації, сам читаю їх із задоволенням і великим зацікавленням – про дослідження щодо нових ліків, вплив способу життя на профілактику захворювання. І «Карпатські читання», знаю, мають дуже добру репутацію. Почали ми зі 140 делегатів, востаннє, влітку,  уп’яте вже, – приїхало 520. Особливо відзначають, що хоч їхати далеко, але роблять це радо – мають багато потрібної інформації, при тому що немає банально рекламної промоції певних препаратів і засобів ораторами від фармацевтичних компаній. Ми поставили цьому заслін.

– Ви, як лікар, багато вчилися за кордоном. Чи є ще таке, що хотіли б пізнати?

– Вчитися треба все життя. Хто вважає, ніби вже все знає, зав­тра відстане.

14 років частину своєї відпустки я проводив при клініках за кордоном. Дивився операції, вчився. Бо в нас не тільки не було, де подивитися, як проводиться певна операція, а й можливості про це прочитати. Вперше побувавши у США, привіз понад 3 тисячі ксерокопійованих сторінок з різних книг, атласів…

Хочу ще побачити одну з дуже рідкісних операцій при епілепсії, її навіть у клініці Бонна, яка спеціалізується на допомозі саме таким хворим, роблять 4–5 у рік. Маю домовленість, що вони підберуть кілька випадків і поїду.

Втішає, що у нас у Центрі вчаться не тільки наші студенти й молоді колеги, а й приїздить багато нейрохірургів. Днями будуть лікарі зі Львова й Тернополя. Були з Донецька, Києва, Черкас, Полтави, Чернігова. Вони беруть участь у наших клінічних конференціях, розборі операцій, які проходять щодня.

Взагалі, маємо дуже серйозну систему аналізу: щодня, крім вранішньої п’ятихвилинки, проводимо ще один клінічний аналіз – о 14 годині обговорюємо випадки, щодо яких плануємо операції наступного дня. Все це в нашому конференц-залі, з мультимедійними зображеннями. Таку схему роботи я бачив на Заході і переніс у нашу практику. Щоп’ятниці проводимо конференцію, на яку виносимо складні клінічні випадки й огляд якоїсь важливої проблеми неврології або нейрохірургії – хтось із співпрацівників доповідає суть проблеми, робимо ревю нової літератури. Іноді третім пунктом заслуховуємо промоції фармацевтичних компаній про нові препарати.

Зазвичай у лікарні представники фармфірм приходять на 5-хвилинки, а коли у лікаря починається робочий день, то він думає про пацієнтів, що має робити, і не дуже слухає. А ми «засідаємо» наприкінці робочого тижня, у п’ятницю, з обіду, і ця система дуже ефективна. Двічі у нас була ситуація, що приїздили представники відомих іноземних компаній і, послухавши наші виступи щодо перших пунктів порядку денного, казали, що вони не готові доповідати на такому ж рівні, після додаткової підготовки приїдуть ще раз. Настільки високий рівень знань нашого колективу.

– Дуже часто в ЗМІ, особ­ливо на телебаченні, бачимо повідомлення про складні випадки, хворих, які потребують лікування за кордоном. Чи відслідковуєте їх і чи допомагаєте таким людям?

– Часто знайомі розказують, що бачили на ТБ сюжети про неможливість надання допомоги в нашій країні. Цікавимося, пробуємо знайти цих пацієнтів, запропонувати свою допомогу. Дуже багато пишуть нам – знаходять через сайт Центру, щотижня – 7–10 мейлів з різних куточків України і навіть Грузії, Молдови, Росії: просять поради, чи можемо допомогти. Більша частина з них таки потрапляють до нас – на консультацію або лікування.

Лариса Подоляк, «Старий Замок-Паланок»

Припускаю, що цей текст може розглядатися через призму офіціозу, адже його автор – діючий міністр уряду України. Тому одразу прошу читачів, а тим більше потенційних інтерпретаторів, у жодному разі не сприймати викладене як позицію української влади. Хоча у вказаних далі висновках є частка знань і уявлень, набутих за час роботи на державних посадах.

Написане – це замальовки з натури. Це – міркування громадянина України, небайдужого до своєї країни та до всього, що з нею і навколо неї відбувається. У даному випадку – на російському напрямку.

Отже, на сьогодні маємо черговий виток ескалації напруженості. Саме так свого часу говорили кремлівські пропагандисти при загостренні у взаєминах із черговою країною. А таких криз за радянську історію було вдосталь, тому й вислів став упізнаваним кліше.

Імовірно, саме у відсутності практики добросусідства, небажанні змиритися із тим, що якась держава дозволяє собі жити (!) не за правилами СРСР, у звичці навіть “друзів” і “братів” ставити у підпорядковане становище, та ще в десятках інших причин із цього смислового ряду і криються нинішні проблеми в українсько-російських взаєминах.

Зверну увагу: стратегічне партнерство ще ніхто не скасовував!

Відносини України і Російської Федерації у розрізі їх теплоти після серпня-грудня 1991 року розвиваються спірально. Причому за останні 10-12 років радіус кривих у цій спіралі зменшується, тобто проблеми виникають частіше.

Це навіть “пізній” президент Борис Єльцин, прокинувшись, запитував себе, “що ти зробив для України”. Та й російських чиновників спонукав думати про таке. І хоча між словами та діями і тоді було мало кореляції, конкретної залежності, все ж факт залишається фактом.

Схоже, тодішня мінімальна лірика у підходах російського істеблішменту до складного вузла проблем у відносинах із Україною вже не буде проявлятися навіть на словах. Відтоді багато що змінилося в умах сильних “русского міра сєго”. І все частіше складається враження, що російські посадовці високого рівня з найвищого ж повеління перекроїли єльцинську фразу на новий лад: “Що ти зробив для того, щоб “нагнути” Україну?”

Візьмемо для прикладу останні, свіжі в пам’яті випади головного санітарного лікаря РФ Геннадія Оніщенка і керівника “Газпрому” Олексія Міллера. Перший заявляв про “пальмове масло в українському сирі” та “визнання громадянина України твариною”. Другий говорив про українську ГТС як потенційний музейний експонат. І ще щось у цьому ж дусі.

Ці різні за темами висловлювання мають єдину спільну рису. Кажу прямо: це лобове, прямолінійне хамство. Брутальна зверхність людей, типажів Мішки Квакіна XXI століття.

Переконаний, що не варто аж надто рефлексувати на такі словесні витівки. Адже навіть не вельми обізнаним у логістиці російської політики людям ясно, що справжні автори цих текстів зовсім не ті, хто їх озвучує.

Зрештою, зовсім не пану Міллеру судити, що як Україні найкраще розпорядитися своєю національною власністю. Він всього-на-всього черговий начальник в одному із суб’єктів господарювання однієї із сусідніх країн. Не більше.

Однак ці заяви важливо сприймати з іншого боку. З того, звідки видно не брак елементарної вихованості у російських чиновників, а геостратегічний інтерес Кремля. Бо “размишлізми” панів Оніщенка та Міллера – це вербалізований прояв давнього і сталого прагнення нашого постімперського сусіда зробити незалежну Україну суб’єктом Російської Федерації. Якщо не де-юре, то принаймні де-факто.

І сир з трубою тут є нічим іншим, як елементом економічного тиску, складовою тактики “викручування рук” – давнього і апробованого способу в стратегії підпорядкування України.

Паралелі з “примусом до миру” тут очевидні. Так само зрозуміло, що іншої моделі взаємин із Україною Москва поки собі не уявляє. І навряд чи розворот свідомості відбудеться там бодай у середньостроковій перспективі.

Це підтверджує вся двадцятирічна історія взаємин двох країн після розпаду Радянського Союзу.

Виснажливі і безглузді суперечки за Чорноморський флот, Севастополь і Крим. “Нульовий варіант” на користь Росії. Безпричинний, але істеричний захист “русскоязичного насєлєнія”. Тузла. Карамельні та інші торговельні війни. АнтиНАТОвська кампанія, сповнена шантажу і неприхованих погроз. Шалений опір європейській інтеграції. І завжди – газ, у всіх його політичних і економічних аспектах.

Перелік неповний. Це те, що спадає на думку щоразу, як тільки в Росії, чи то в експортному варіанті тут, в Україні (різного масштабу лужкови і затуліни плюс їхні українські васали) розлого просторікують про “общіє корні”, “єдіную історію”, “вєковую дружбу братскіх народов”, “нєразривность связєй” і “обрєчьонность бить вмєстє”. Одну кризу змінює інша.

Наведу одну деталь – не базову, проте показову. Часто до мене приходять відомі в Україні люди – бізнесмени, політики, експерти, журналісти, які мають постійний контакт із російською елітою. Принаймні, з тією частиною, яка сидить у високих кабінетах. І що показово: всі їхні претензії до України, все їхнє уявлення про суверенні права сусідньої держави можна об’єднати у вислові “да што ви сєбє там пазваляєте!” із незмінним далі: “Да ми вас…!”.

Вони справді не розуміють, що УРСР у складі СРСР із столицею і урядом у Москві вже немає більше двадцяти років. Вони справді не розуміють, що Україна є визнаним світом суб’єктом міжнародного права і міждержавних відносин. Вони справді не розуміють, що іншою є і Україна, і українці.

Москва тиснула, тисне і тиснутиме на українське керівництво завжди, поки там нерозуміння не буде витіснене усвідомленням інших реалій, в яких живе і Україна, і цивілізований світ.

Спочатку не до вподоби був Кравчук, бо не віддав Крим і взагалі виявився “націоналістом”. Кучма спочатку ніби й подавав якісь надії, але потім теж став поганим. Ющенко взагалі “помаранчевий”, і говорити немає про що. Янукович також не до вподоби: каже про важливість нормальних стосунків, але при цьому хоче в Європу.

У політичних верхах у Росії, таким чином, не зменшується гострий дефіцит розуміння, що з такою Україною і її керівниками робити, як себе поводити, куди йти. Тому й виникає черговий виток ескалації напруженості.

А відповідь – вона лежить на поверхні. І полягає в тому, що річ зовсім не в особі українського президента. Адже будь-який глава української держави не може піти проти її інтересів. Ніколи. Бо це означає – піти проти українців.

Тому Москві не варто дивуватися, що Київ стоїть на своєму. І не слід нервово реагувати на тверде українське “ні” там, де російська пропозиція суперечить нашим інтересам. І не треба пропонувати купити ГТС задурно, бо керівництво України на таку оборудку не піде. І не потрібно вдавати, що неринкова, грабіжницька ціна на газ – це обставина непереборної сили. Бо, бачте, контракт підписано і Росія ніяк не може його переглянути.

Можу дати одне з вірогідних пояснень такої поведінка Москви.

У березні в Росії оберуть наступного президента. На сьогодні більшість експертів зі здоровим глуздом не сумнівається, що майку лідера вдягне Путін. Меншість, яка передрікає неминучу поразку ВВП, робить це для красного слівця, це така собі антикремлівська фронда під впливом Болотної площі.

Отже, пан Путін виходить на нову орбіту. Йому відновлення духу та величі Росії вже буде мало. Його перестає влаштовувати нинішній статус РФ – “вєлікой Росії” вже тісно, їй потрібна головна роль на великій сцені. Тому виник Митний союз. Тому на обрії бовваніє Євразійський союз. А всілякі там концепції “русского міра” – то лише елементи цієї глобальної стратегії, втілення якої має увінчати політичну кар’єру ВВП.

А без України картина буде неповною і блідою, результат – непереконливий і слабкий. Це в Кремлі добре розуміють. Їм прикро, і нервують вони, що Київ непоступливий. Адже було б так чудово і приємно: новий великий і могутній Союз, резиденція його глави – десь у новозведеному Кремлі під Черніговом, а хоч би й під Полтавою, де відбулася така мила російському серцю перемога над шведами і “примкнувши” Мазепою, Кирило (Гундяєв) – у Лаврі, а вся нова “общность людєй” дякує за звільнення від історичних помилок у вигляді суверенітету своїх держав.

Може, це й фантасмагорія. Хоча такий пейзаж, напевно, і малюють десь у московських політичних майстернях. Не важливо.

Важливо інше: незалежна Україна – це об’єктивна реальність, хоча дещо дивно нагадувати про це у третьому тисячолітті. І з цим фактом Росія рано чи пізно, але змушена буде рахуватися.

А коли, нарешті, зрозуміє це, то стане автоматично ясно й інше: нинішні московські моделі взаємин із Києвом вже не спрацьовують. Отже, їх треба міняти. Хоча б на такі, що успішно діють у відносинах у цивілізованому світі. З домінантою добросусідства, поваги і партнерства. Можна навіть без визначення “стратегічне”.

Віктор Балога, міністр надзвичайних ситуацій,
спеціально для Української правди

Повернутися до духов­ного виховання дітей та молоді Мукачівська греко-католицька єпархія вирішила, започаткувавши ще кілька років тому недільну школу. Власне, школою її можна назвати тільки умовно, адже для уроків діти поки що не мають ані класів, ані належних умов, а самі заняття проводяться не за навчальним планом. Нині вони проходять у великій аудиторії юридичного факультету УжНУ, люб’язно наданій для цього ректором вузу та деканом факультету. Проте найближчим часом школа очікує на новосілля.

Депутат обласної ради від Єдиного Центру Володимир Чубірко, як вірник Кафедрального собору та батько дитини, яка відвідує недільну школу, вирішив виступити меценатом у питанні облаштування класів, де могли би навчатися різновікові групи дітей. Владика Мілан на таку пропозицію радо погодився, запропонувавши для цього вивільнені приміщення єпископської резиденції, тим більше, що єпархія давно планувала перетворити колишню бібліотеку УжНУ на своєрідний соціально-духовний центр.

Наразі там майже закінчили ремонт у двох класах, залишилося поставити меблі, прикріпити дошку – і можна розпочинати навчання. Володимир Чубірко запевняє, що до завершення облаштування класів потрібно всього кілька тижнів. Тож, після різдвяних свят, ймовірніше за все, дітки вже займатимуться у своєму приміщенні.

На заняття у недільній школі священики чекають усіх дітей, незалежно від їхнього віку та віросповідання. Уроки ці абсолютно безкоштовні і, за глибоким переконанням мецената проекту, вкрай потрібні для духовного розвитку дитини, її виховання та покращення стосунків із батьками.

А поки що на урок малеча збирається одразу після завершення недільної служби в Кафедральному соборі. Отець Владислав пояснює: «Діти приходять на службу досить рано, тому після її завершення вже втомлені і голодні. Саме тому я намагаюся проводити заняття інтерактивно, не читаю їм проповідей, а в ігровій формі разом розбираємо притчі, заповіді, пояснюю їм, чому саме так склалися християнські традиції».

Під час останнього заняття отець Владислав якраз пояснював дітям, як треба святкувати Різдво і для чого до свят люди прикрашають ялинку. «Часто я бачу, що мої настанови допомагають і батькам вихованців. До прикладу, слова про те, що для багатьох вірників Свята вечеря втратила свій першочерговий зміст, адже вона мусить бути, перш за все, скромною, маю надію, зародили в серці багатьох із них зернину істини. Так само вважаю за потрібне пояснити дітворі, що Дід Мороз – це лише вигаданий персонаж, символічне втілення Святого Миколая, і досить уже користуватися нав’язаним у радянські часи образом», – розповів керівник школи.

Для дітей отець Владислав є неабияким авторитетом. Батьки кажуть, що жодного разу їм не доводилося примушувати їх іти на заняття. Урок не має чіткого часового регламенту: коли наставник бачить, що діти втомилися і важко сприймають нову інформацію, то припиняє заняття і запрошує їх трохи підкріпитися бутербродами, фруктами та печивом, які по черзі приносять батьки. Самі ж вони ідею з облаштуванням нових класів сприймають схвально, кажуть, що це дозволить розділити дітей на дрібніші вікові групи, використовуючи до кожної з них певний виховний підхід.

Багато хто з вихованців відвідує недільну школу вже роками, а нещодавно отець Владислав навіть повінчав першу пару молодят, котрі познайомилися саме під час навчання у старшій групі.

Тетяна Літераті

Діти підготували концертну програму. Пісні та вірші в їхньому виконанні лунали голосом срібних дзвіночків. Тоді розв’язав Миколай свою торбину і довго роздавав усім щедрі гостинці. Дітей порадували подаруночками присутні гості та депутати Закарпатської обласної ради   Ф. В. Райчинець, І. І. Микульця.

Подбала про дозвілля дітей служба у справах дітей ОДА, організувавши новорічно-різдвяні розваги в обласному притулку для дітей смт. Батьово.   Вихованці мали змогу з Дідом Морозом та Снігурочкою водити хороводи навколо ялинки і взяти участь у розвагах, конкурсах та іграх.

Юні вихованці були запрошені співробітниками Служби безпеки України в обласний драматичний театр, де було організовано ряд заходів для новорічних розваг малечі. Теплі слова побажань дітям і працівникам ЗЦСПРД висловили начальник Закарпатського УСБУ В. Д. Сітар та начальник Свалявського міжрайонного відділення УСБУ А. В. Гурцик. Малих обдарували щедрими подарунками. Як добре, що в цей, такий неординарний час, знаходяться люди, які, наслідуючи Святого Миколая, допомагають тим, хто найбільше цього потребує.

З Новим роком прийшли привітати, миру, щастя, злагоди, щедрого столу, теплої хати, світлої долі всім побажати начальник Свалявського РВ ГУМС України О. І.   Гебеш, регіональний координатор асоціації малих міст України в Закарпатській області І. І. Ревтій та заступник асоціації промисловців та підприємців „Свалява – ХХІ ст.” В. В. Гончарук, головний лікар ТОВ „Сузір’я” П. П. Ганинець, заступник директора з виховної роботи Свалявської ЗОШ І–ІІІ ступенів   № 3 М. А. Суран.

Свято закінчилося веселим хороводом дітей і гостей біля ялинки. 

Мар’яна Копосович
психолог Закарпатського центру соціально-психологічної реабілітації дітей

– Георгію Петровичу, охарактеризуйте, будь ласка, динаміку соціально-економічного розвитку району за 2011 рік.

– Календарний рік завершується, підсумки соціально-економічного розвитку району будемо підбивати в січні 2012 року. Наразі можемо оперувати здебільшого показниками за січень-листопад 2011 року. Варто відзначити, що підприємствами основного кола реалізовано промислової продукції на суму 207 млн. грн., що на 13,2 відсотка більше, ніж у відповідному періоді минулого року. Позитивним фактом є й те, що зберігається тенденція щодо зростання рівня середньомісячної заробітної плати. Розмір середньомісячної зарплати штатного працівника за січень-вересень цього року склав 1691 грн. і   порівняно з торішнім аналогічним періодом   зріс майже на 12 відсотків. Приємно також відзначити, що за станом на 1 жовтня 2011 року на Свалявщині було введено в експлуатацію 9 об’єктів, у тому числі 7 – соціального призначення (кафе, магазини, АГЗП, автомийка, офісні приміщення, центр молодіжного дозвілля), а також міні-пекарня в Сваляві, туристично-готельний комплекс у Поляні. За січень-листопад 2011 року суб’єктами господарювання району створено 772 нові робочі місця, що становить понад 115 відсотків від завдань Програми зайнятості населення району на 2011 року.

– На посаді голови райдержадміністрації ви більше року. З тих завдань, які запланували для себе, що вже вдалося здійснити?

– Ставлячи перед собою завдання, виходив з того, що жителям Свалявщини, як і громадянам України в цілому, потрібні реальні приклади змін на краще, бо вони є першими кроками до масштабних позитивних змін. Радий з того, що значну частину із запланованого на кілька років уже вдалося реалізувати. До прикладу, в одному з інтерв’ю я говорив про те, що районна виконавча влада планує здійснити добудову навчального корпусу Плосківської школи, будівництво Росошанської школи та реконструкцію старої лікарні під приміщення початкової школи в Керецьках. Цього року райдержадміністрація результативно попрацювала над виготовленням проектно-кошторисної документації на проведення цих робіт. Вартість виготовлення необхідної документації становить близько 460 тис. грн. Потрібно пояснити, що отримати кошти (субвенція з державного бюджету) на всі згадані мною будівельні роботи можна буде тільки за наявності проектно-кошторисної документації. Отож у наступному році район готовий до проведення масштабних будівництва та реконструкції. Ще один приклад, вартий уваги читачів, це завершення ремонтів комунальних доріг за рахунок коштів державного бюджету. В Сваляві – вулиць Франка, Толстого, Сєрьогіна та Зої Космодем’янської, у Поляні – вулиць Курортної, Курортної Бічної, Гірської і Сонячної. Крім цього, було відремонтовано мости у селах Дусино та Березники. Транспортні артерії курортного району мають бути в належному стані, тож у новому році ремонти доріг Свалявщини плануємо продовжити.

– Чи відбулися позитивні зміни на рівні територіальних громад району?

– Так, звісно. За рахунок асигнувань бюджетів розвитку місцевих бюджетів за 10 місяців 2011 року виконано робіт на загальну суму 2,3 млн. грн. Основна частка коштів була спрямована на виконання робіт з реконструкції та капітальних ремонтів загальноосвітніх шкіл, вулиць Солочина, вуличного освітлення Керецьок та Дусина, а також на будівництво вуличних газопроводів у с. Росош, на реконструкцію системи водопостачання та водовідведення   в дошкільному навчальному закладі Поляни, на заміну покрівлі житлового будинку по вулиці Головній та спорудження огорожі на старому кладовищі в Сваляві. Гадаю, доцільно детальніше зупинитися на тому, що зроблено районною виконавчою владою для зміцнення матеріально-технічної бази шкіл Свалявщини. У 2011 році встановлено системи очищення води у школах Пасіки, Дусина, Тибави з тим, аби забезпечити потреби цих навчальних закладів в якісній питній воді. Було проведено капітальні ремонти дахів Пасіцької ЗОШ І-ІІ ступенів, Маломартинківської ЗОШ І ступеня, Свалявської гімназії. На ці цілі з районного бюджету спрямовано близько 440 тисяч гривень.

– Георгію Петровичу, як оцінюєте співпрацю з представницькою владою Свалявщини?

– Приємно констатувати, що співпраця з районною радою, всіма органами місцевого самоврядування району є результативною: пропозиції райдержадміністрації знаходять розуміння в депутатського корпусу. Без цього неможливо було б здійснити все, що я згадував у цій нашій розмові.

– Гуманітарна сфера значною мірою віддзеркалює загальний стан справ у суспільстві. Яким був рік, що минає, для освітньої, медичної галузей та сфери культури Свалявщини?

– Розпочнімо з аналізу можливостей гуманітарної сфери. Потрібно пояснити читачам, що на сьогодні понад вісімдесят відсотків бюджетних коштів, що спрямовуються з районного бюджету на потреби освіти, культури та медицини, витрачаються на фінансування захищених статей бюджету (заробітну плату та оплату енергоносіїв). Кошти, що залишаються (а це, нагадаю, менше, ніж 20 відсотків), районна виконавча влада спрямовує на вирішення найбільш гострих проблем. До прикладу, коли я ознайомлювався зі станом справ у населених пунктах району у 2010 році, був шокований тим, що окремі сільські медичні заклади вимушені обходитися без протічної води. Тому   і в 2011 році завданням   райдержадміністрації, зокрема відділу охорони здоров’я, було забезпечення водопостачання всіх сільських амбулаторій. З цією проблемою ми успішно впоралися. В освіті одним з найголовніших   завдань районної виконавчої влади вважаю створення комфортних умов для учнівських та педагогічних колективів. Триває робота з облаштування внутрішніх   вбиралень у всіх без винятку сільських школах. Прикро, що в час тотальної комп’ютеризації ми вимушені говорити про такі буденні побутові речі, але без них про який прогрес може йти мова?

Показовим прикладом змін на краще в сфері освіти вважаю також облаштування сучасного спортивного майданчика зі штучним покриттям у Стройненській школі.

Найбільш масштабними роботами у сфері культури в 2011, безперечно, став поточний ремонт великого залу районного Будинку культури. Пригадайте, що востаннє такий ремонт в цих стінах проводився понад двадцять років тому.

У сфері охорони здоров’я теж є позитивні зміни. У 2011 році було проведено реконструкцію та капітальний ремонт пологового відділення та капремонт харчоблоку центральної районної лікарні. Фінансування харчування хворих та медикаментозного лікування пацієнтів ЦРЛ у цьому році зросло майже на 50 відсотків. Корпуси Свалявської центральної районної лікарні було переведено на централізоване водопостачання, що дозволило покращити санітарно-епідеміологічний стан та створити більш комфортні умови для роботи персоналу та перебування пацієнтів.

– З приходом нової влади в Україні розпочато ряд реформ. Хочеться почути стосовно реформ в освіті та медицині, чи готовий наш район до них?

– Реформування освітянської галузі передбачає значні нововведення у вищій освіті. У загальноосвітніх школах та дошкільних навчальних закладах заплановано запровадити окремі новації. Відповідно до проекту Національної стратегії розвитку освіти в Україні на 2012-2021 роки, що був затверджений у листопаді 2011 року на ІІІ Всеукраїнському з’їзді працівників освіти, ставиться завдання, аби всі вчителі вміли працювати на комп’ютерах на рівні користувачів. Відділ освіти Свалявської райдержадміністрації доповідає, що це завдання до снаги освітянам району. Звісно, й інноваційним технологіям знаходиться місце в наших школах. На порядку денному – забезпечення всіх загальноосвітніх закладів Свалявщини інтерактивними комплексами (сенсорна дошка плюс ноутбук), завдяки яким навчання стає ефективнішим. У 2011 році було придбано 5 таких комплексів. Їх отримали школи Стройного, Поляни, Дусина, Росоша та міська № 2.

Реформуванню підлягає й початкова освіта. У квітні 2011 року Міністерством освіти затверджено Державний стандарт початкової загальної освіти. З вересня 2012 року цей стандарт буде запроваджуватися. Фахівцями відділу освіти РДА проведено семінари, навчання щодо впровадження типових навчальних планів, розроблених відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти. Тож вчителі початкових класів готові реалізовувати ці нововведення. За новими типовими навчальними планами навчатимуться діти, які підуть у перший клас у вересні 2012 року, другокласники в наступному навчальному році будуть навчатися за старими планами. Ще одна новація у сфері дошкільної освіти – це необхідність забезпечити стовідсоткове відвідування дитячого навчального закладу дітьми п’ятирічного віку. В усіх дитячих садках району умови для цього створено.

Реформування системи охорони здоров’я у багатьох асоціюється з поняттям „оптимізація”. Тому слід пояснити, що йдеться про оптимізацію видатків на медичні установи, і це позитивно позначається на фінансовому стані медичної галузі. Наведу конкретний приклад: з наступного року туберкульозне відділення в Сваляві фінансуватиметься з обласного бюджету. За рахунок збільшеного фінансування буде створено кращі умови для лікування: і медикаментозне забезпечення, і харчування на вищому рівні, якщо порівнювати з тим, яке було досі. А кошти, що використовувалися на потреби туберкульозного відділення Свалявської ЦРЛ – йдеться про майже 700 тисяч гривень, – з наступного року будуть спрямовуватися на поліпшення медикаментозного забезпечення, харчування пацієнтів у районній лікарні, а також на зміцнення матеріально-технічної бази цієї установи.

Реорганізовано три ФАПи району в амбулаторії загальної практики сімейної медицини, а це означає, що на відміну від ФАПу в амбулаторії приймає пацієнтів не тільки фельдшер, а й лікар, що підвищує рівень медичної допомоги. 6 ФАПів та 6 АЗПСМ укомплектовано медичним обладнанням згідно з директивними документами Міністерства охорони здоров’я України.

Я так детально зупинився на багатьох досягненнях 2011 року, щоб читачі самі склали собі уявлення про роботу районної виконавчої влади. Кожен маленький крок на шляху до зростання добробуту, підвищення якості життя вартий того, щоб його зробити.

– Що ви хотіли б на завершення сказати нашим читачам?

– Ми живемо в непростий час. Саме тому, вочевидь, потрібно відповідати на його виклики. Управлінські рішення всіх органів влади повинні бути виваженими, оперативними і адекватними до кожної конкретної ситуації. Саме тому ми не можемо заплющувати очі на проблеми, що хвилюють, тішитися ілюзіями і зупинятися на півдорозі. Нам усім потрібно бути реалістами і прагматиками, і при цьому не втрачати віру у власні сили. У новому році хотів би побажати всім жителям Свалявщини бути сильними і впевненими в собі. Здоров’я вам, якнайбільше приємних подій у житті, наснаги і родинного щастя, шановні земляки.

Наталія БУНДА.

Нема людини, яка б не мріяла побувати у Римі, містами і вулицями якого впродовж багатьох віків ходили імператори, аристократи, філософи, митці, милуючись палацами, музеями, фонтанами, насолоджуючись витонченістю, розкішшю і магією, яку пояснити важко.

Нещодавно благословенну нагоду відвідати Рим багатьом закарпатцям подарувало саме життя: під час урочистої церемонії світового масштабу під назвою “Українське Різдво у Ватикані”. У їх число потрапило близько 300 жителів краю. Серед них була і наша співрозмовниця – Мирослава Каламуняк, директор ЗАТ «Ужгородська швейна фабрика», депутат облради. Ось що вона розповіла.

Дорогою до Риму

-  Насамперед хотіла б щиро подякувати за цю світлу нагоду Всевишньому та тим людям, які формували представницький склад від Закарпаття. Дорогою туди подумалось, що ми у своїх непростих щоденних справах, беручись за роботу, забуваємо, як учили нас батьки, помолитись, із вдячністю перехреститися після закінчення справи та подякувати Господу за його дари. Цього разу ми мали змогу разом із іншими молитися в унікальних святинях Риму, просити Всевишнього за розквіт і благодать своїх рідних, нашого міста, держави.

Ватикан – місто-музей, де все мистецтво, весь дух, що витає над ним, підпорядковані єдиній темі і просякнуті священними таїнствами.

Я вперше була в храмі Санта Марія Манджоре (Santa Maria Maggiore) і дізналась, що саме тут ще з VIII ст. знаходиться старовинна ікона «Спасіння Римського люду», перед якою молилися св. рівноапостольні Кирило і Мефодій. Там якраз на головному престолі на Різдво у 867 році були покладені та освячені літургійні книги в тодішній слов’янській мові. Після чого мова наших предків була піднесена до рангу літургійної. Також молилися у церкві св. Антонія, де був висвячений наш бл. Теодор Ромжа – тут знаходиться часточка його мощей. Вразив патріарший Собор Св. Івана Хрестителята та Собор Св. Петра своєю красою, розмірами та архітектурою, над створенням яких працювали найвидатніші італійські архітектори та митці – Браманте, Рафаель, Перуцці, Мікеланджело, які й подарували нам неперевершені шедеври. А грандіозний ансамбль площі святого Петра – найкраще творіння Берніні – просто вражає. Саме звідси Папа Римський звертається з благословенням до всіх християн на Різдво, Великдень та свято Свв. Апостолів Петра та Павла. Плюс безліч музеїв і знаменита на весь світ бібліотека. Це – головні скарбівні древнього зодчества, включаючи й ті, що взяті із Біблії. Вдалося нам також відвідати церкву, де разом із іншими 33 східцями ми піднімались на колінах у молитві, щоб дістатися образу Пречистої. Я також пройшла цю путь. Враження незабутнє. Спочатку велика втома, навіть біль пронизує тіло, а потім, з кожною молитвою стає легше. Таке враження що ти прямуєш до неба і тобі допомагають святі ангели. На цій землі все пов’язане з найпрекраснішим, що є у людині, – з вірою…

Українців у світі поважають

-  Українська громада удостоїлася прийняття чи то аудиенції Папи Бенедикта ХУІ, так?

- Це дуже відповідальна, зворушлива, тепла зустріч. Було усвідомлення того, що ця людина стоїть близько Бога і його молитви, благословення, настанови та побажання є величними. Зустріч почалася з того, що хор хлопчиків зі Львова заколядував українські колядки. Та так щиро, що аж мороз по шкірі пробив – мабуть, це на генному рівні. Папа Римський зі свого боку заговорив до нас українською мовою – це взагалі приємно вразило. До речі, Святійший спілкується з людьми багатьма мовами, і взагалі це – одна з найосвіченіших людей нашого часу. І той факт, що він спілкувався з нами на нашій мові, засвідчив важливу для нас річ: укранців у світі знають, поважають, за них моляться святі отці у багатьох святинях і навіть тут, у Римі. Понтифік благословив Україну та її народ, побажавши всім веселих свят. Це додавало нам гарного настрою, почуття, що ми на цій землі потрібні.

Я також молилася за родину, друзів, колектив та просила благословення, щоб усі вони були здоровими, успішними, мали добробут. Бо мати все це тільки одній – мені не комфортно. Коли спілкуєшся з колегами і вони розказують по свої проблеми, біди, тривоги, то хочеш всім допомогти. Трохи егоїстично звучить, але це правда

-  Хто тримав слово від України?

-  Від імені української громади виступили віце-прем’єр Борис Колесніков, глава УГКЦ бл.Святослав Шевчук, глава Мукачівської єпархії, єпископ Мілан Шашік. Дуже добре сприйнявся виступ отця Мілана. Весь виступ йому аплодували.

Різдвяний оберіг України

- Які враження від урочистої церемонії відкриття головної ялинки, про яку так багато мовилося.

-  Так, мовилось багато, але про це варто говорити ще і ще. За 29-річну історію встановлення новорічного дерева у Ватикані, це вперше, коли ялинку дарує Україна, яка чекала свого часу чи то нагоди з 2005 року, відколи почалися дипломатичні переговори про можливість такого дарунку. Традицію презентувати різдвяну ялинку в Апостольській столиці у 1982 році запровадив Іван-Павло ІІ. Лідером серед таких дарувальників є Італія – на її рахунку вже 10 ялинок. Україна стала 11 країною Європи, яка забезпечила Ватикан зеленою красунею, що народилась і зросла в околицях села Богдан Рахівського району. Щиро кажу. Брала гордість за унікальну красуню, біля якої зібралося багато представників різних держав, віросповідань. Розташована на площі св. Петра, здавалось, ось – ось сягне неба. З’явилися звіздарі – колядники, що несуть різдвяні звізди. Підійшов маленький українець , якому допомагав мер міста і за хвилину-другу загорілися вогні під супровід гімну “Ще не вмерла Україна” у виконанні ватиканського оркестру. Кілька тисяч українських паломників, які зібралися на площі, підспівували гімн, емоційно вигукували “Слава Україні!” та “З Різдвом Христовим!”, разом із пісенними колективами зі Львова, Івано_- Франківщини та Закарпаття колядували, віншували один одному веселих свят. Після концерту присутніх частували українськими різдвяними стравами, серед яких була найперше кутя, пампушки та узвар.

Коли підійшли впритул до ялинки, то побачили, що її нижні гілки декоровані українськими іграшками – їх було понад 2 тисячі. Найбільше тут переливається все ж скляних кульок, але повну увагу привертають ручні вироби з дерева майстрів з різних регіонів України.

- В окремих інтернет – виданнях заявили, що українські представники, зокрема від Закарпаття, їхали у святі місця за державний кошт. Що скажете?

-  Це – неправда. Нікому з нашої делегації і в голову таке не прийшло. По-перше, навчені попередніми поколіннями, йдучи у святі місця, людина повинна на ці справи тратити свої кошти, так чи ні? Так. По-друге, квиток на літак туди і назад коштував по 130 доларів з одного. Плюс 50 доларів за нічліг на двох. Тому всякі догадки щодо витрат бюджетних коштів на поїздку є надуманими. Я впевнена в одному: кожному треба вишукати можливість і поїхати у ці святі місця. Знаю, для багатьох співвітчизників і така сума коштів є чималою, тай доводиться вибирати між справами буденними, хлібом насущним і потребою відвідати святиню. Однак тут людина, дякуючи тій святій магії, переоцінює цінності, робить важливі висновки. Ми рік пережили, мали здобутки, мали і втрати. І хай не всім нам вдалося реалізувати свої мрії, відвідати святі місця, та всім нам треба висловити Богові вашу віру в Нього і подякувати Йому за прожитий рік, за тих, хто провадив його з нами та просити мудрості провести наступні роки в здоров»ї, благодаті, достатку, з глибокою вірою в те, що все дається нам звище. Так, в році, що минає, були успіхи, були і невдачі, що вирівнювались щасливими подіями, напруженою працею, глибоким змістом та такими ж звершеннями. Від цього всього ми стали сильніші, терпиміші.

Нехай здивує щастям нас 2012 рік

-  Про що вам мріялось, будучи за кілька кроків від Святійшого, прикладаючись до унікальних ікони,?

-  Я багато разів бувала в робочих поїздках та на відпочинку у країнах Європи, Америки. Мене завжди у тих подорожах гризе одно: чому їхні люди живуть краще, ніж наші? Адже громадяни України, як і Україна, є мудрими, талановитими, працездатними, високоосвіченими, гарячі за вдачею, але живеться їм все ще непросто. Тому всі мої мрії про те, аби ми зуміли працювати, вчиняти та приймати рішення так, щоб могти жити все краще й краще, рухаючись до європейських цінностей. Для мене також дуже важливо, як справи на нашій швейній фабриці. Планували ми вийти на кращі фінансові результати, продажі, замовлення. Тому я у записках до Святійшого просила благополуччя колективу, процвітання фабриці та щастя всьому народу.

-  На порозі – світлі празники, з якими ми пов’язуємо свої перспективи…

- Так, з настанням Нового року та Різдва Христового всі ми, від малого до літнього очікуємо дива – такі чари, мріємо про краще завтрашнє. Тому бажаю від усієї душі всім терпіння та надії, що все у нас буде класно. Щоб трудові здобутки множились, щоб в житті побільшало щирих друзів, щоб везло на удачу, щоб панували у наших домівках мир, взаєморозуміння й любов.. Нехай здивує щастям нас 2012 рік. І ще – вділяю часточку високого благословення Святійшого всім закарпатцям. Щоб у Новому році вам щастило на удачу і всілякі гаразди. Процвітання вам і многих літ життя.

Анна Романенчук

Також відбулася зустріч із представниками Біблійного товариства Норвегії, члени якого не так давно з благодійною метою відвідували Закарпаття. Ця організація зацікавлена у налагодженні співпраці з нашим краєм у сфері доброчинництва. Зокрема, вони хочуть допомагати сиротам і людям похилого віку. Депутат Закарпатської обласної ради відзначив, що разом зі скандинавами він би хотів створити новий реабілітаційний центр для людей, які належать до цих двох уразливих груп. Наразі проект на стадії обговорення. Українська сторона має підготувати конкретні пропозиції, а відтак навесні наступного року відбудеться ще одна робоча зустріч, після якої можна буде починати втілювати ідеї в життя. Федір Райчинець зауважив, що  хочуть працювати з норвежцями як партнери, а не прохачі. Тобто співробітництво має бути на паритетних засадах.

Крім того, закарпатцям також показали, як північани вміють організовувати туристичний бізнес. Депутат каже, що був уражений тим, як вони працюють. Наприклад, власник п’ятизіркового готелю разом зі своєю родиною сам обслуговує клієнтів і трудиться цілий день нарівні з усією обслугою.

Лариса РОМАНЮК

Володимир Чубірко – про рік роботи обласної ради

Закарпаття  має прямувати шляхом мобільності. Таку думку впродовж усіє нашої розмови повторював депутат Закарпатської обласної ради Володимир Чубірко. Він переконує, що нинішні процеси оптимізації вже найближчим часом дадуть неабиякий результат, а вивільнені та зекономлені кошти допоможуть області розвиватися більш активно, і що найголовніше -  якісніше.

В раді панує раціональна атмосфера

– Володимире Володимировичу, минув рік з  часу проведення  місцевих виборів.  Як би ви підсумували  роботу Закарпатської обласної ради  за цей період?

- Я б назвав цей час роком притирань політичних сил, що увійшли до обласної ради. Роком встановлення, у тому числі й негласних, правил роботи, певної системи порозуміння та співпраці. Бо слід визнати, що у перші пів року роботи було не зовсім зрозуміло – хто і як має взаємодіяти. Було зроблено цілий ряд помилок, приміром при формуванні комісій, зокрема бюджетної, оскільки остання збирається досить часто, відповідно депутати із дальніх районів краю не завжди мали змогу добиратися до Ужгорода. Політичні сили зайшли в раду із своїми поглядами та баченням розвитку області. І, хоча, програми в усіх були майже однакові, шляхи їх виконання – різні. І тому цей рік став роком створення на базі обласної ради команди і встановлення певних правил: хто як має працювати, у кого які повноваження і вплив на ті чи інші процеси. За цей рік було досягнуте головне – порозуміння, бачення цілей та механізму їх втілення.

– Та все ж, окремі  експерти та журналісти відзначають, що нинішні сесії облради проходять вже занадто гладенько та спокійно…Немає скандалів та гострих дискусій. З чим це пов’язано?

-  Перш за все в обласній раді визначені пріоритетні напрямки роботи кожної політичної сили. Тобто ми з’ясували,  яка фракція і в яких питаннях сильна, хто вирішення яких проблем може взяти на себе та контролювати їх. Питання, які випадають з цієї обойми, вирішуються спільними зусиллями. До прикладу, було чимало спільних поїздок керівництва облради та ОДА по об’єктам, де нас незадовільняють темпи будівництва. Відтак, приймається консолідоване рішення що з ними робити: зупиняти будівництво, змінювати підрядника, проводити новий тендер тощо.

Другий аспект: люди, які керують радою та адміністрацією не перший день у владі і знають, що з хати не можна виносити сміття. І тому усі питання, які виносяться на сесії, проходять через комісії та президію ради. Звідси і відсутність скандалів, оскільки усі дискусії  проходять на рівні комісій, а в день сесії політичні сили виходять з якимись конкретними варіантами рішень, які плюс-мінус влаштовують усіх. І, важливо,  що  питання, в яких ми не можемо дійти консенсусу – відкладаються, допоки не буде знайдено компромісне рішення.

Таким чином у раді панує здорова раціональна атмосфера.  І я, приміром, як представник Єдиного Центру, хочу відзначити, що голова ОДА Олександр Ледида та Партія регіонів, маючи реальну адміністративну владу, не зловживають нею. Завжди готові до компромісу. Такі кроки, безумовно, ідуть на користь закарпатській громаді. Бо область, якщо пригадаєте, переживала й моменти, коли губернатор абсолютно не зважав на депутатів, мовляв – ви займайтеся своєю радою, а в мене є адміністрація і я відповідаю за область.

І ще один момент, який би я хотів відзначити – нині закарпатська громада як ніколи впливає на ті чи інші рішення, що приймаються обласною радою. Адже у складі ради 50 відсотків становлять мажоритарники, кожен з яких добре володіє ситуацією в регіоні, де проводив вибори, знає людей та проблематику. І, відповідно, на комісіях максимально лобіює вирішення цих питань.

4 мільйони на двох  хворих

– Які рішення, прийняті  обласною радою  за цей період, ви б відзначили?

- Напевно слід розділити рішення, які виділяються на загальноукраїнському фоні і ті, які ми прийняли для самої області. Зрозуміло, що є рішення, через яке нас впізнають по всій Україні – щодо зимового часу. Це позиція, яку ми відстояли. Ініціатором був «Єдиний Центр». А звернення йшли від простих громадян до наших депутатів. Ми це донесли до Києва і, дякуючи міністру із надзвичайних ситуацій Віктору Балозі, депутатам Верховної Ради та нашим землякам у парламентістрілки годинника перевели і Україна почала жити у звичному часовому поясі,  який нам підказує природа. Це справді одне із найвагоміших рішень, прийнятих закарпатською обласною радою.

Що  стосується питань обласного характеру, то практично усі рішення, які ми сьогодні приймаємо, зводяться до того, аби Закарпаття прямувало шляхом мобільності. Так, окремим політичним силам такі наші кроки не подобаються, роздуваються скандали, як от із Виноградівським дитбудинком. Але усі ці процеси оптимізації та мобільності найближчим часом обов’язково дадуть результат. Ми ж сидимо у певних рамках – в Києві є одні бачення розвитку України, а в нас є свої потреби. Мусимо ефективно розподіляти кошти, які нам дає столиця і розвивати область. Тому треба покращувати роботу соціальної сфери – медицини, освіти. І, гадаю, що наступного року ОДА та обласна рада сформують ті чіткі коридори, через які проходитимуть бюджетні кошти, а також визначаться із закладами, які фінансуватимуться.

Приміром, об’їжджаючи разом із керівництвом ОДА Тячівський район ми відвідали лікарню в селі Угля. Знаючи, що бюджет закладу 4 мільйони гривень вирішили дослідити – як саме освоюються там ці кошти. І побачили у лікарні… двох хворих! Але ж за такі гроші цих пацієнтів можна було б на лімузині привезти у районну лікарню й відвезти назад додому. Тому треба аналізувати наші витрати, оптимізувати і приводити їх до відповідності сьогоднішнього часу, потреб та ресурсів.

- Однак таким чином  ви наражаєтеся  на невдоволення  працівників тих  закладів, які підпадають  під оптимізацію…

-  Чомусь так склалося, що робота державного закладу часто зводиться лише до виплати зарплати. Хоча насправді у ньому мають навчати вчити дітей чи надавати медичну допомогу. І коли доходить справа до оптимізації, працівники справді кажуть: де наші гроші і чому ви нас звільняєте? Але ж держава не зобов’язана утримувати людей. Звичайно ж, що при цьому некоректно викидати людей на вулицю. Ми зобов’язані пропонувати їм альтернативи. Закриваємо лікарню в Углі – відкриваємо там, соціальний центр, хоспіс, будинок престарілих тощо, аби медики могли працювати і обслуговувати населення. Однак держава в жодному разі не повинна бути дійною коровою.

Не  треба далеко ходити – є європейський досвід.  Приміром у Німеччині  дітей до школи звозять із 5-6 сіл. А це велика країна Євросоюзу, яка турбується про свої кошти. Вони порахували, що їм дешевше обходиться супровід поліцейською машиною шкільного автобуса, аніж будівництво нових навчальних закладів. Ми ж, нажаль, не завжди рахуємо кошти – будуємо величезні об’єкти, а вони не мають попиту. То можливо треба більше вкладати коштів у інфраструктуру, дороги і надавати населенню можливість швидше пересуватися. У цивілізованому світі не важливо де ти живеш, а важливо де ти працюєш.

- Напередодні прийняття  бюджетів –  державного чи  обласного, завжди  ведеться мова  про те, будуть вони бюджетами проїдання чи розвитку. Що очікувати наступного року?

- Основних проектів бюджету наразі ще немає, однак коли говоримо про обласний бюджет – це завжди бюджет розвитку. Єдине — чи нам вдасться його реалізувати. Як я вже казав, цей рік був роком порозуміння і консолідації політичних сил. У нас були обласні кошти, були державні. Нажаль, через окремі причини нам не вдалося усі ці гроші освоїти і реалізувати задумане. І зараз, наприкінці року, силами створеної в обласній раді комісії, намагаємося розподілити залишки коштів і використати, аби держава їх не забрала. Як я казав, ми, нажаль, не завжди повністю володіємо ситуацією як іде те чи інше  будівництво, а тому завданням наступного року буде створення єдиної системи контролю за освоєнням бюджетних коштів. Бо перерозподілити їх виходить дешевше, аніж втратити ці кошти в кінці року. Якщо управління капітального будівництва не справляється з цією роботою, значить треба змінювати керівника. Потрібна депутатська допомога – створюємо комісію, виїжджаємо на об’єкти і приймаємо рішення. Щоб ми не ділили кошти в одинадцятому місяці, а навпаки – просили у Києва – додайте нам, бо не вистачає на ті чи інші об’єкти.

Не  може бути такого: ми віддаємо, а у відповідь – тиша

– В області залишаються  проблеми із невиконаннями місцевих бюджетів…

- Нажаль так, і особливо я  б хотів згадати у цьому  аспекті бюджет Ужгорода. Треба  визнати, що нинішня владна  команда обласного центру веде  активну роботу у цьому напрямку, працює з бізнесом, однак через  об’єктивні причини ця робота не завжди є ефективною. Тому на наступний рік нам треба знайти відповідну вертикаль, а вона в принципі одна – область допомагає Ужгороду, але й останній має виконувати свій бюджет. І якщо в попередні роки існували якісь політичні нюанси, то сьогодні їх немає. І ми готові допомогти обласному центру вирішувати локальні проблеми. Однак має бути і зворотна реакція.

Приведу приклад Чопа, де до мене звернулися громадяни міста із проханням  виділити кошти на заміну вікон. Однак  на конкретних цифрах пояснили, що на протязі кількох років ці кошти повернуться в бюджет за рахунок зекономлених енергоносіїв. І це правильний підхід. Адже виходить, що ми дали, але колись маємо це, образно кажучи, забрати на спільні інтереси. Немає такого механізму в природі, що ми віддаємо, а далі — тиша. Те ж саме з Ужгородом.  Область готова надавати допомогу міській громаді, але відповідно має отримати певний позитив чи фінансовий результат.

По  Ужгороду я б хотів відзначити ще один важливий момент, який є причиною невиконання бюджету міста, основна витратна частина якого складається із витрат на медицину та освіту. Я про те, що в ужгородських школах, наприклад, навчається 30-40 відсотків дітей – мешканців навколишніх сіл. Однак держава ж вираховує бюджет із розрахунку на одиницю населення! Натомість села Минай, Розівка, Оноківці та інші не хочуть входити в Ужгород як в адміністративну одиницю, оскільки це пов’язано з вищими тарифами на енергоресурси.  І виходить колапс, оскільки місто фактично є донором мешканців навколишніх сіл, а в законі говориться, що відмовляти їм у цих послугах не можна, – людина має право вибрати лікарню чи школу на власний розсуд. А звідки взяти кошти на лікування та навчання цих людей  – ніхто не знає.  От і виходить, що в нас по селах гарні нові навчальні заклади, а в Ужгороді, часто, у в школу зайти не можна, оскільки холодно, вікна не замінені, класи не відремонтовані. Тому я є прихильником прийняття на рівні держави рішення, яке б регулювало це питання. Ти мешканець Сторожниці? Там є школа – води туди дітей безкоштовно, хочеш навчати їх в Ужгороді – плати. Те ж саме із медициною.

– Ви згадали про Чоп, де вас обрали депутатом обласної ради і ви куруєте це місто. Що вдалося зробити за останній рік?

- По Чопу в нас є чіткий план розвитку міста, який ми виконуємо. Всі об’єкти, які є в Чопі, я знаю напам’ять. Цьогоріч ми зробили все, що обіцяли громаді. Замінили вікна у дитячому садку «Казка», що дасть можливість зекономити на енергоносіях. Встановили футбольний майданчик у першій школі. Наступного року плануємо замінити вікна в угорській школі. Однак не можу не відзначити активність та участь чопської влади у вирішенні цих питань. Якщо, приміром, область виділяє 300 тисяч гривень на заміну вікон, то з міського бюджету теж надходить 80-100 тисяч. І це дуже позитивний досвід спільної роботи.

Окрім згаданого, у Чопі гостро стоїть питання із дошкільною освітою. Я б взагалі назвав цю ситуацію критичною, бо в місті лише один садок «Ластівка», розрахований на 250 місць, фактично в ньому виховується 300 дітей, а в Чопі – понад 700 дошкільнят. І ця цифра щороку лише зростає, бо в Чопі доволі висока народжуваність. Тому ми розуміємо, що треба будувати новий дитячий садок. Ми неодноразово зустрічалися з керівництвом залізниці, оскільки чимало будівель у Чопі знаходяться на їхньому балансі. Нажаль, запропоновані об’єкти нам не підійшли. А тому ми зупинилися на варіанті добудови діючої школи, де б можна було зробити дитячий садок. Гадаю, що в рамках діючої програми по дошкільній освіті ми зможемо залучити 4-5 мільйонів гривень і дошкільною освітою у Чопі буде охоплено 500-600 дітей.

Розмовляв Андрій Ганусич