Андрій Шекета про свій шлях у депутатство та особливості закарпатської політики  

Print Friendly, PDF & Email

Сьогодні у рубриці «Депутати зблизька» — перший заступник голови Закарпатської обласної ради Андрій Шекета. Він — 17 років у політиці. Свого часу був наймолодшим депутатом облради і після цього його рекорд ще ніхто не побив. Вірний представник партії, яку жодного разу не зрадив і не покинув. Сьогодні він, окрім основних обов’язків першого зама і депутата, на громадських засадах навчає молодих політиків і майбутніх депутатів тонкощам місцевого самоврядування. Прямолінійний і запальний, ідейний, легкий на підйом. З дитинства цікавився, «де вчаться на директора» і любив носити костюми. Про таких кажуть self-made і він дійсно усього в житті звик добиватися самостійно.

Про це і не тільки розмовляємо у неробочий час поза стінами обласної ради за чашкою кави. Там він – старий знайомий Андрій Шекета, з яким можна про все і без офіціозу на «ти» через вагомий термін знайомства. Розмовляли, згадували, аналізували, жартували. Впевнені, що, прочитавши це інтерв’ю, ви багато чого нового дізнаєтесь про Андрія Андрійовича.

«Депутат зблизька» – проєкт для того, аби ви знали, хто представляє інтереси громади в обласному парламенті.

Коли ти серйозно захопився політикою?

Це важко вирахувати, оскільки не було якогось формального старту. Якщо говорити про партійну політику, то з 2005 року – відколи вступив до партії «Батьківщина». До речі, за все життя я був тільки в одній партії. Перед цим були молодіжні організації , які теж інколи здійснювали якусь політичну роботу. А якщо вже зовсім копнути глибше, то коли мені виповнилося 11 років. Це був 1994 рік, вибори, я жив у своєму селі Майдан Міжгірського району й інтегрувався у процеси, хоч був неповнолітнім. Наприклад, розносив запрошення на вибори і отримував від цього особливе задоволення.

Розкажи про свою родину у селі.

У мене там живе батько, похована мама. Родина на Міжгірщині велика – у тата було 10 братів-сестер, які вижили. Бо, як відомо, тоді не всі діти доживали до дорослого віку. У мами четверо братів-сестер. Усіх родичів до другого-третього покоління я не дуже знаю, багато з них роз’їхалось по світу… Я друга дитина у сім’ї. На жаль, сестра померла півтора роки тому, залишилися племінники.

Що трапилося з мамою? Можна про це запитати?

Мама померла від раку у 1996-му, мені тоді було майже 13, їй  – 43. Вона захворіла, перенесла операцію, рік боролася, але не впоралася. І зараз рак важко лікувати, а тоді, у 90-х, це було майже неможливо.

Як на тебе вплинула ця обставина? Як змінила твоє життя, характер?

Це дійсно мене змінило. З одного боку, я був вимушений швидко подорослішати. Тобто коли мої ровесники дивися мультфільми, я вдома сам займався господарством. Батько все життя їздив на заробітки і його по 6-8 місяців на рік не було вдома. Сестра на той час вже пішла вчитися і переїхала в Ужгород, відповідно, у мене зона відповідальності була інша. Я думав про те, щоб заплатити за електрику, газ, щоб покосити сіно. Із 7-го класу я доїв корову. Навіть коли вже мама ще була жива, то після операції вона  не могла фізично це робити. Я перед школою мав подоїти дві корови, нагодувати свиней, теля, кури. Вставав о 6-й ранку, до 7-ї це все робив і їхав 3 кілометри на велосипеді в теплу пору чи йшов пішки взимку, щоб встигнути до школи на 8-му годину. Тому у мене швидко закінчилося дитинство. Але, з іншого боку, якісь ті дитячі речі залишилися в мені дотепер. Я дійсно це відчуваю. В окремих моментах я – доросла велика дитина.

Часто буває так, що хтось із села вибивається у місті в начальники, у нього з’являються зв’язки, він підтягує до себе здібних родичів чи земляків, даючи їм посади або влаштовуючи біля себе. Тобі з цим не пощастило. Може тому ти був таким активним, розуміючи, що потрібно самому собі прокладати дорогу в житті? І як ти «обростав» знайомствами у місті?

Когось, хто б мене вів, у мене точно не було. Але по життю на різних етапах з’являлися люди, які мені допомагали просто тому, що ми здружувалися, або працювали разом, або вони також шукали собі людей для роботи.

Активний я по складу характеру і в маму. Родина по цій лінії вся така, а от батько більш спокійний, навіть флегматичний.

Політика подобалася з підліткового віку. Я цікавився всіма процесами для власного розуміння. До речі, я єдиний у Міжгірському районі виписував газету «Українське слово». Це видання Конгресу українських націоналістів. Ще виписував «Самостійну Україну», рухівську «Час-Time», обласну «Срібну Землю». Мене це цікавило на якомусь базовому рівні. На період виборів 1998 року головою виборчої комісії була моя сусідка, то вона знала, що я вдома цікавлюсь, як проголосує село, і після підрахунку голосів, мені додому телефонували з сільської ради, де була ДВК, я записував цю інформацію до зошита. Листувався з редакціями газет, писав патріотичні вірші на суспільно важливі речі і мене навіть друкувала районна газета. Тому громадська і політична активність у мене були з дитинства. У школі також займав активну позицію. Коли у 1998 році по нашому округу балотувався Віктор Медведчук (це був період захоплення СДПУ(о) і він був супер-впливовий), я прийшов до нього на зустріч у сільській раді. Директорка школи знала, що я виступаю проти нього і навіть не хотіла мене туди впускати. Я на той час єдиний в школі відмовився взяти зошити і ручки, які роздавали від його імені. То ми з директоркою домовилися, що я сидітиму, слухатиму все, але не виступатиму.  

Ким ти мріяв стати у дитинстві?

У мене не було якоїсь яскраво вираженої мрії, типу стати інженером чи космонавтом. Але я точно хотів мати приблизно таке життя, яке маю зараз. Я хотів бути громадсько активним, мати певний суспільний вплив. У першому-другому класі мене цікавило, як стати директором школи. Я навіть питав, де на них вчаться. Тоді у моєму розумінні самим  великим керівником був директор школи.

Ще я малим любив ходити в костюмах. Їх у мене було кілька. Пам’ятаю, коли Леоніда Кучму призначили прем’єр-міністром, я одягнув новий костюм, дивлюся в дзеркало і кажу: «О, який я собі Кучма!»

Збереглася любов до костюмів?

Так, дуже комфортно у них почуваюся. Маю зараз десь 8-10 костюмів. Найчастіше ношу 4-5. Є серед них і такі, що вже з моди вийшли, але я їх ще не зносив. І носити вже не дуже хочеться, але й не викинеш. У студентські роки теж ходив у костюмах. Колись студентом купив собі перші джинси, то це навіть смішно виглядало, бо я незручно почувався.

Куди вирішив  вступати після школи?

Я мав кілька варіантів вступу. Після 9-го класу мене загітували вступати у військовий ліцей. Обрав у Києві військовий ліцей ім. І.Богуна, вже навіть пройшов медкомісію, тести, а коли поїхав туди з дядьком, нам сказали, що приймають тепер тільки після 7-го. Тобто я не підійшов. Після 11-го класу батьки мого товариша запропонували нам разом вступати до вишу в Чехії. Потім все перегралося і ми подали документи на Богословський факультет Пряшівського університету вже у Словаччині. Але трапилася трагічна подія. Мій товариш за тиждень до іспитів помер я поїхав здав іспити, пройшов співбесіду мені сказали чекати офіційного повідомлення про зарахування, але саме зарахування з певних причин так і не відбулося.

В Україні я вже теж не міг кудись рухатися, тому що документи залишилися у Пряшеві, а набір всюди закінчувався. Тоді я випадково  прочитав оголошення про набір до Рівненського інституту на факультет психології заочно. Це місто я бачив тільки на карті, нікого там не мав, ніколи не був, але подався туди. Приїхав ввечері, сідало сонце, нічого не було зрозуміло. У кишені у мене була «велика сума» – 140 доларів, які дав батько. До речі, 90 доларів я тоді ще й додому привіз. Словом, вступив я на «заочку», почав вчитися і зрозумів, що ця форма навчання – річ сумнівна, бо я нічого толком не знатиму. І коли наступного року настала вступна кампанія, я вирішив податися на історичний факультет УжНУ. Я добре знав історію, часто вигравав олімпіади і легко вступив. Тому паралельно вчився, закінчив 2 факультети і маю 2 повноцінні дипломи.

Ще у студентські роки ти був пов’язаний з молодіжними організаціями. З ким із відомих сучасних політиків ти тоді починав громадську діяльність?

Люди мого покоління, які на той час брали участь у молодіжному русі, це Юра Світлик, Андрій Риба, Павло Білецький, Святослав Бабіля, Віктор Щадей. Ми створили Фундацію Регіональних Ініціатив (ФРІ). А взагалі, перша організація, куди я вступив, це був «Молодий народний рух» – припартійна організація Народного руху України, яку тоді очолював Геннадій Удовенко. Але це було формально. Реальна робота у молодіжному русі почалася 2002 року якраз із ФРІ. Тоді у вересні були вибори до міської ради, Павло Чучка балотувався в мери Ужгорода, його штаб очолював Саша Солонтай і різні молоді люди з різних середовищ працювали на цих виборах. Чучка вибори не виграв, але об’єднав велику кількість активної молоді. Для Ужгорода 3 сотні молодих людей – це була суперсила. Солонтай нас практично витягував зі студентських “общаг”. Ми вирішили створити цю молодіжну організацію, Саша був головою організації, мене обрали головою правління. Потім ця спільнота переросла у всеукраїнську громадську організацію.  

Зазвичай ГО створюються для того, щоб потім перерости у партію. Якою була ваша ціль?

Ми реалістично оцінювали свої можливості і пішли іншим шляхом. У фундацію входили представники більше 20 партій. Але ми ніколи не використовували ФРІ для власної політичної роботи, організація ніколи не підтримувала якогось кандидата на виборах. Для нас це була класна школа, людський ресурс і багато можливостей. Саша Солонтай багатьох підтягував, вчив, рекомендував і надихав. У нас були різні департаменти – від екологічного до конфесійного, ми проводили різні акції. І робили ми це не для того, щоб на когось справити враження, а тому що нам це подобалося. Цілей було багато. Одна з них – показати, що ми інакше молоде покоління. На жаль, життя це потім не завжди підтверджувало і частина з нас «зіпсувалася». Коли прийшли вибори, в яких ми могли брати участь, а це 2006 рік, то попит на нас був і нас потихеньку розібрали різні партії. Питання лише – на яких умовах. Я пішов у обласну «Батьківщину». Так я став обласним депутатом, очолив «Батьківщину молоду». Хтось пішов у «Нашу Україну» і їм не дали ті прохідні місця, щоб вони стали депутатами. Тобто якась партія когось використала як кадровий ресурс, а комусь дала заохочення.  

По ідеології тобі підходила ця партія?

Якраз що недуже. В ній багато лівих ідей, я не є їх прихильником. Наприклад, соціальна справедливість, рівність, боротьба з багатими. «Батьківщина» тоді не була у жодній політичній європейській сім’ї. Вже пізніше вона вступила у Європейську народну партію, і цю ідею я підтримував. Тобто з лівої вона пішла у правоцентристську стезю. В принципі, в усіх українських партіях є лівоцентристська риторика. Навіть праві партії інколи зловживають цим і декларують непоєднувані речі. Скажімо, вільний ринок і державне регулювання. Це несумісні речі. Але у нас виборці люблять тих, хто обіцяє ціну на гречку по 55 грн, а не по 70. Тобто виборці вважають, що держава повинна прийти і «зарегулювати» це. Цей запит лівих ідей є, тому багато партій граються ними з виборцями.

Яке твоє перше місце роботи

Перший запис у трудовій книжці – апарат Верховної Ради. Я працював помічником-консультантом народного депутата Олександра Кеменяша на постійній основі. Тоді ж я прийняв присягу державного службовця. Це було практично відразу після університету. Тоді, ще будучи студентом, у 22 роки я став депутатом обласної ради. Тож я наймолодший депутат обласної ради і мій рекорд ще ніхто не побив. Я навіть бороду тоді запустив, щоб виглядати хоч трошки старшим.

Був готовим до депутатської діяльності?

Це тепер я розумію, що ні. А тоді мені здавалося, що я все вмію і все зможу. За 3 тижні до виборів я вже знав, що стану депутатом, бо це була система закритих списків, а партія була прохідна. Але навіть батько у це не вірив. У татовій світоглядній системі не вкладалося, що студент 5 курсу з периферії може потрапити в обласну раду.

Я дійсно не був готовим. Взагалі, депутати у нас часто не розуміють, куди вони потрапили. Наприклад, коли мене тоді питали, що би я хотів зробити, я з певним пафосом говорив про те, що ініціюватиму будівництво ще одного гуртожитку в УжНУ. Я не сильно розумів, що університет підпорядковується Міністерству освіти, а не обласній раді, і місцеві депутати не сильно мають вплив на ці процеси. Теоретично можна придумати якусь спільну програму, але не все так просто. Розуміння, де закінчуються повноваження самоврядування, області, району чи міста у мене не було. Але ми швидко вчилися. Саша Солонтай теж тоді став обласним депутатом від БЮТу, ми були в глухій опозиції, наша фракція тоді розкололася, більша частина перейшла у більшість, ми залишилися у меншості. Будь-яка ініціатива, яку ми висували, не підтримувалася. Якось, пам’ятаю, вносилися якісь зміни в регламент і я з голосу запропонував, щоб сесія обласної ради розпочиналася з виконання державного гімну. До цього традиції не було. Я тоді сказав, що навіть гра збірної з футболу розпочинається з гімну, а сесія облради – ні. Тодішній голова обласної ради Михайло Кічковський ставить це питання на голосування і воно не проходить. І тоді Іван Іванович Балога, який був першим заступником голови ОДА, але по факту впливав на процеси, бо Віктор Балога був у Києві, сказав: «Ні-ні, хлопці, це ж нормальна пропозиція». Вони ставлять питання на повернення і 68-ма голосами воно проходить. З  того часу і до сьогодні перед початком сесій звучить гімн України.

У скількох каденціях ти був депутатом?

З 2006-го по 2010-й, потім пропустив одну каденцію, але встиг попрацювати головою Міжгірської РДА. Я був першим, кого після Революції гідності призначили на таку посаду. У 2015-му році були нові вибори, я проходив по Міжгірському виборчому округу, здобув там мандат і, відповідно, був депутатом з 2015-го по 2020-й. Потім, згідно з новим законом, пішов по Хустському району. До речі, у партійному списку «Батьківщини» я був тоді на останньому місці. Так своїм сказав: «Мене у цьому списку  цікавлять 2 місця – перше або останнє». Виборов свій мандат на окрузі не по загальному списку.

17 років з «Батьківщиною». Невже ніколи не було розчарування у цій партії?

Якраз що 17 років говорять про мою стабільність, про те, що я не політичний флюгер, не змінюю партійність під кон’юнктуру. Хоча це не рідко закривало від мене якісь можливі перспективи. Наприклад, коли головою ОДА став Геннадій Москаль, мене рекомендували на керівну посаду. Він тоді сказав: «Мені особисто все одно, з якої ти партії – можеш хоч з прапором «Батьківщини» вилізти на ОДА і розмахувати ним. Але офіс президента тебе не пропустить на цю посаду. Така політика». Тоді між Тимошенко і Порошенко були складні стосунки. Тому моя партійна приналежність де в чому спрацьовувала проти мене. Якихось глобальних розчарувань не було. До Тимошенко, до речі, у мене більше претензій, ніж до партії.

Ти не боявся про це говорити публічно?

Ні, і багато про що я говорив відкрито. Писав, якщо якісь речі в обласній «Батьківщині» мені не подобалися. На той час організацією керував Олександр Кеменяш. Ми з ним у чудових відносинах, але якщо він щось робив не те, то я на це реагував. На мою думку, так має працювати партійне будівництво.   

Так само і про Юлію Володимирівну. Коли вона на якихось виборах почала говорити про «Батьківщину молоду» не те, що було насправді, я написав публічний пост. Всі знають, що я колючий і незручний. І ще я не раз казав, що якщо мене колись виключать з партії, я не буду подавати апеляцію, проситися і вертатися.

Якщо ми вже заговорили про Юлію Тимошенко, то у чому її секрет довголіття як політика?

Вона дуже досвідчена. У цьому її сила. При особистому спілкуванні вона складає враження дуже милої, завжди позитивної, навіть наївної жінки. Але насправді вона дуже сильна і впливова. Частина виборців досі традиційно орієнтується на Тимошенко. Я навіть знаю цілі родини, у яких уже два  покоління голосують за неї. І хоча політична конкуренція зараз дуже сильна, Юлія Володимирівна була політичною лідеркою рекордний для України термін. Я завжди казав, що мені цікаво подивитися на партію «Батьківщина» без Тимошенко. Це про нашу політичну культуру і про те, як ми, як суспільство, будуємо політичні запити. Тобто поки запит є на партію лідерського типу, і це погано. Я би дуже хотів, щоб не залежно від прізвища лідера, партії мали право на життя. Бо ідеш ти, скажімо, у Партію регіонів, де лідер Янукович, і потім він робить купу дурниць, а потім ти виходиш дурнем, бо відповідаєш за вчинки свого лідера. Так само по іншим партіям, а це неправильно. Має бути політичні відповідальність, традиція та політична культура. Цього дуже не вистачає.  

Як би ти охарактеризував наш політикум? Що це за явище? В інших областях, скажімо, вважають, що у нас тут все не так, як у інших.

Мені здається, ми самі підігріваємо цей міф. А, враховуючи, що Закарпаття трошки далеко, то воно видається таким незвідано втаємниченим для більшої частини України. Тому й побутує така думка. Якоїсь прям унікальності у нас нема. У нас є Балога, але у інших є регіонах є Палиця, є Герега. Тобто всюди є свої «відомі» персонажі.  

У чому ж наша особливість?

Напевно, у певній патріархальності. Бачиш, вже діти політиків попідростали і стали політиками… І ця патріархальність зберігається.

Ще периферійність, містечковість. Ніхто не хоче їхати до Ужгорода робити тут політичну кар’єру. Це велика рідкість, щоб у нас з’являвся немісцевий політик, хоча кілька таких було і  є: Медведчук, Петров, Каськів, Але в основному вони реалізовувалися на своєму місці роботи, а вже потім ішли в політику.

Я не можу сказати, що мені подобається закарпатський політикум. При тому, що особисто знаю багатьох, я іноді відверто кажу їм в очі, що вам уже давно треба йти з політики, бо ви і самі нерезультативні, і місце займаєте. Вони ображаються. Але це дійсно правда. Якось нас із Денисом Маном один політик рекомендував на керівні посади, на що інший сказав: «Ну, ти хочеш, щоб нами діти керували». Це при тому, що нам уже майже по 40. Вони у нашому віці займали високі керівні політичні посади, але дотепер думають, що ми діти, а вони якраз дорослі у розквіті сил. Зрозуміло, що у них є політичний досвід, ресурси, зв’язки, знайомства і т.д. Але чи є у них необхідна нинішньому часу ефективність? . Я – за те, щоб політичні еліти змінювалися. За дві третини депутатів в Закарпатті я би особисто ніколи не голосував. І найгірше, що коли вони приходять, то не хочуть вникати, вчитися. Я 10 років займаюся політичною освітою, велику кількість часу вчу депутатів різних рівнів, їздив у Сєвєродонецьк, Кіровоградську область, Харків, Одесу, Київ і завжди радувався, коли депутати прагнули знань. Вникали у свої повноваження, вчилися писати свої документи, дізнавалися структуру влади, хто за що відповідає. У нас, на жаль, велика кількість обранців, не хочуть вникати у деталі депутатської роботи. Це мене дуже гнітить.

Охарактеризуй цю депутатську каденцію. Тут відбулась велика кількість подій: і розкол коаліції, і зміна голови, тебе звільняли і поновлювали. Як виборцям реагувати на ці процеси?

Відразу скажу, що реагувати конструктивно. Бо дискусії типу всіх розігнати, розстріляти – вони ні про що. Тому що не може бути вакууму у самоврядуванні. Має бути хтось, хто приймає рішення. Крім того, гарантій, що оберуть нових, кращих і професійніших депутатів, немає. Тому що виборці часто оцінюють кандидатів далеко не за професійними якостями. Часто вибір здійснюється емоційно, за принципом «свій – чужий», з нашого села чи ні. І це погано.

Умови для роботи зараз кращі, ніж за другої коаліції, після звільнення мене і Дениса Мана. Тому що тоді була жорстка поляризація – партій на «своїх» і «чужих». А людей треба завжди об’єднувати, не ділити за принципом «цей з більшості, значить, йому хорошу комісію даємо, а цей з меншості – його треба загнати за горизонт». Я у своєму житті був в опозиції, я знаю, як це – коли тебе намагаються туди загнати і наскільки це несправедливо. Я чутливий до цього і бачив до себе негативне ставлення, хоч добре розбирався у певних речах.

Зараз все змішалося. Стало незрозуміло, хто більшість, хто меншість. Зараз навіть ті, хто не голосував за нового голову чи заступників, голосують за майже всі рішення, які заходять у сесійний зал. Це добре, бо є діалог, конструктив, за таких умов час від часу народжуються якісь добрі ідеї. Тому такий формат кращий. Щоправда, незрозуміло, хто несе політичну відповідальність і вона формально падає на керівництво ради, але з точки зору роботи між депутатами, зараз ситуація краща. Звісно, не враховуючи війну.

Чим ти займаєшся, окрім депутатської діяльності?  

Як службовець місцевого самоврядування я не можу займатися бізнесом, але до того часу, як став першим заступником, 5  чи навіть 6 років працював у енергетиці. Спочатку це була теплова енергетика, а з 2016-го року – сонячна. Я був співзасновником компанії, яка будує сонячні станції на дахах приватних господарств і комерційних структур. Компанія зараз працює без мене, але крісло в офісі залишається порожнім. Я туди іноді заходжу посидіти і попрацювати, якщо у мене виникає така потреба.

Окремо працюю як тренер з політичної освіти. Раніше багато їздив по Україні, зараз в основному працюю онлайн. За це зараз не отримую гонорари, але радий, якщо можу бути корисним.

У цій війні яке ти місце для себе визначив, щоб бути корисним Україні?

Я не пішов до ЗСУ і в тероборону, хоча маю військовий квиток, стою на обліку, але я не служив в армії. З точки зору військової справи не вважаю себе там сильно корисним. Я не вмію стріляти з гармат, тому, напевно, просто би копав траншеї. Гадаю, на своєму робочому місці, виконуючи прямі обов’язки, я приніс більше користі військовим і вимушеним переселенцям.  

Ти гарно спрацював у перші дні надходження гуманітарної допомоги від іноземців, бо на кордоні тоді був повний хаос. Як вдалося все це відрегулювати?

Усі депутати  з перших днів війни активно включилися у ці процеси, допомагали хто чим міг, самі фінансували армію, підключали знайомим, телефонували закордонним партнерам. Дійсно, ніхто взагалі не розумів, що робити з гуманітарною допомогою, як її оформляти, куди завозити, як складувати. У мене трохи був досвід і зв’язки, тож я міг цим займатися. Було таке, що о другій годині ночі тобі телефонують, мовляв, заберіть гуманітарку бо ми привезли до кордону, але заїжджати в Україну боїмося. Ти встаєш, піднімаєш усіх на ноги і так починається робочий день. Або дзвінок від наших військових: потрібні спальники і каремати. Ти знову встаєш і йдеш їх шукати. Це та робота, яку робили і роблять багато моїх колег в раді.

Зараз у тебе бронь?

Так, це так званий спеціальний військовий облік, тому що моя посада підлягає бронюванню навіть у період мирного часу.

На період воєнного часу більшість повноважень отримала військова адміністрація. Яке місце обласної ради в у такій системі прийняття рішень?

У якійсь мірі це правильно з точки зору швидкості прийняття рішень. Але при цьому потрібно розуміти, що рада зберегла за собою достатньо повноважень. Я спілкуюся з представниками комітету Верховної Ради з питань місцевого самоврядування, то вони виступають за те, щоб органи місцевого самоврядування продовжували повністю виконувати свої функції. Ми не знаємо, як довго триватиме війна, але при цьому мають працювати лікарні, школи, заклади культури, підприємства інфраструктури. Дуже часто обласна рада там є або засновником, або керівним органом, який визначає політику і приймає кадрові рішення. Тому радам є що робити.

Ти одружився у 37 років. Чому так пізно? Невже ніхто до цього не міг зачепити твого серця?

Не складалося. Я ніколи не ставив собі за мету одружитися, скажімо, до 30. Тому повільно собі вибирав.  

Як ти зрозумів, що Роксоляна – це і є та, кого ти шукав? 

Ми зустрілися з нею на Форумі по місцевому самоврядуванні у Львові. Вона була однією з організаторок. . Офіційна частина тоді закінчилася, вона стояла в компанії організаторів я підійшов дізнався, як її звати і пішов. Наступного дня знайшов її у фейсбуці і написав. Зав’язалася переписка. Це був червень, а 5 жовтня у неї день народження. До того часу ми бачилися два чи три рази. Я поїхав з Ужгорода до Львова її привітати, а коли повертався, вже чітко зрозумів у дорозі, що ми одружимося.

І це дійсно сталося, торік у вас народився первісток. Як тебе змінила сім’я?

Я став більш відповідальним. Колись, маючи 500 доларів, я міг поїхати в інший кінець світу і ні над чим не замислюватися. Тепер я розумію, що від мене залежать дружина і син. Став більше думати про добробут сім’ї і про якісь практичні речі. Тобто тепер я вже не сам. Сім’я принесла багато дрібних радощів. Бо ти зранку прокидаєшся, дивишся на малюка, він посміхається тобі і ти почуваєшся щасливим. Вже перед порогом, перед виходом на роботу, повертаюся до нього, беру на руки, щоб ще трохи з ним побути.  

Ще дуже важлива підтримка дружини. Вона теж із сім’ї, близької до політики. Батько Роксоляни був депутатом обласної ради, зараз він голова громади. Вона розуміє політичні моменти і не вчить, як робити, але підтримує мої рішення. Завжди займає мою позицію і каже, що ти маєш вчинити так, щоб тобі було не соромно. І це важливо для мене як для політика, бо розумію, що вдома маю надійний тил.

Яке твоє головне життєве правило?  

Ніколи не йти на компроміси із совістю, тому що ти сам за це і розплатишся. Як же жити із собою, якщо ти сам себе не сприймаєш? Тому не зраджуйте своє сумління – така моя порада.

Розмовляла Лариса Липкань

Фото – Каріна Асад і з домашнього архіву Андрія Шекети