Наталія Штефуца: «Спостерігати за суспільством мало, треба брати участь у суспільних процесах, якщо ти дійсно вболіваєш за свій край і країну…»

Print Friendly, PDF & Email

Вона зуміла поєднати в собі режисера, чиновника, тележурналіста, політика та “тім-лідера” різних творчих команд. Вона ніколи не стоїть осторонь суспільного життя і безперервно вчиться… Сьогодні у рубриці «Депутати зблизька» знайомимося з головою бюджетної комісії Закарпатської обласної ради, депутаткою VIII скликання Наталією Штефуцою.

Почнемо з кількох автобіографічних штрихів: де народилися, навчалися…?

— Якщо штрихами: я корінна закарпатка, народилася в Ужгороді, навчалася у школі, в музичній школі, згодом — у Київському національному університеті культури і мистецтв за спеціальністю режисура. Відтак — у Київському Національному університеті імені Тараса Шевченка, Інституті журналістики, де здобула ступінь магістра журналістики. А потім було ще багато навчань, які не закінчуються. Велику частину мого життя займають подорожі. Більше не туристичні, а просвітні: стажування, робочі, ознайомчі та родинні. Я побувала у більше ніж 50 країнах світу. Можу сказати, що моя професійна діяльність багатовекторна: державна служба, медіа, бізнес, дієвець. Я рано залишилася без батьків: тато — лікар, мама — хімік-технолог. Останні настанови мудрості життя я отримала від бабусі, яка також рано пішла, а життєві навички з юності я здобувала сама…

Чим захоплювалися у дитинстві та юності?

— З дитинства пам’ятаю себе, як і зараз, у двох вимірах: наполеглива (школа, книги, фортепіано), і, обов’язково — енерговитратні заняття (танці, трохи гандбол, теніс, плавання). Я швидко стала дорослою (вже сказала чому). Тому переваги юності наздоганяла вже пізніше…

Коли почали цікавитися журналістикою? Як загалом почалося ваше професійне становлення?

— Моя трудова біографія почалася з державної служби.  Я працювала в у відділі сім’ї, молоді та спорту Ужгородської міськради. Була координатором Національного фонду «Україна – дітям». Навчалася. Тоді, вибір професії, напевно, був сформований книгами, бажанням мати суспільну професію,  комунікувати, подорожувати і творити. Режисура дала мені навики глибокого аналізу. Навіть не уявляєте, як ми глибоко шукали. Журналістика — це й соціологія, психологія, політологія і не тільки. Ну, і — той же аналіз, але інших даних чи інформації. Це було цікаво. Але, коли я прийшла влаштовуватися на телебачення диктором (тоді була така професія), директор телеканалу скептично сказав, що для того, щоб стати ведучою чи редактором, треба зрозуміти, що таке телебачення і сказав, візьму, якщо підеш адміністратором. І я пішла. Через півроку пройшла проби і вийшла в ефір. Дуже рада, що за ті кілька місяців побачила всю «кухню ТБ». Бо коли ти вже на екрані  чи керуєш, ти не знаєш, не відчуваєш усього процесу. Це мені потім дуже допомогло в роботі керівником чи продюсером телеканалів. Мені подобалося створювати і запускати медіа продукти, коли ти складаєш усі пазли.  Власне, так почалася моя тележурналістика…

Ви віддали чимало років життя обласному телебаченню.  Який позитивний досвід винесли з цієї роботи?

— Так, більше 10 років працювала  на телеканалі якого вже нема. Я прийшла ще на старий формат. Потім мала перерву, поїхала в Київ, де займалася різними проектами, які стосувалися, як медіа, так і міжнародних грантових напрямків. А повернулася в Ужгород працювати в команді, яка створювала один із найкращих, я думаю, регіональних теле та радіо проектів того часу – телеканал «Тиса». Фактично, з того часу, я би сказала, що більше займалася медіа менеджментом, і була “team leader” різних творчих команд.  Не доречно до телевізійників чи інтелектуальних, творчих груп вживати слово керівник. Все залежить від функцій: або менеджер, або “team leader”…

Які продукти чи то пак проекти «Тиси» найбільше запам’яталися?

— Одна з кращих моїх команд — «Студія Есперимент». На жаль, чи на щастя, майже всі її учасники роз’їхалася по різним кранам світу І я дякую, тодішньому генеральному продюсеру й усім, хто був у проекті, за хороші експерименти. Для мене, водночас, це була і робота з телепубліцистикою. Ми створили  чимало медійних документальних проектів. Я вивчила усі сфери життєдіяльності Закарпаття. Це мені і зараз дуже допомагає. Не було такої теми, яку ми не аналізували і місця на карті краю, де б я не була. А Міжнародний фестиваль  теле та радіо програм для національних меншин «Мій рідний край» — це взагалі надзвичайно яскраві спогади, знайомства з колегами з багатьох країн, деякі з них також зараз у політиці, з багатьма ми потім стали партнерами у інших проектах та туристичному бізнесі, який я згодом створила, і звичайно, це хороший організаційний досвід. Були роки, коли приїжджали документалісти з понад двадцяти країн світу. Сьогодні подібні форуми, це норма. Тоді, це була знакова подія не тільки для нашого краю чи країни. Тож, виходить, що спогади у мене тільки хороші. Звісно, були різні моменти, це великий колектив, понад 300 різних людей, але якщо я не пам’ятаю конкретних випадків, то це означає, що то була просто школа і загартовування. І усі знання та навики – це мій досвід. Щось схоже відчуваю й тепер…

Як і коли проходив перехід від журналіста до політика? Чи можливо, ви просто поєднали ці дві лінії життя?

— Скоріше за все воно витікало з мислення. Журналістика – це спосіб мислення, стиль життя. Якщо ти саме дієвець, ти ніколи не стоїш осторонь суспільного життя. Просто ти громадянин і не можеш по іншому. Можливо, це буде дещо несподівано, але у мене в житті був час на переосмислення… Після справжньої перемоги над важкою хворобою… Під час хвороб та катастроф людям властива трансформація. Напевно так відбулося і зі мною. Я зрозуміла, що спостерігати за суспільством мало, треба брати участь у суспільних процесах, якщо ти дійсно вболіваєш за свій край, країну. Ну і глобальні зміни мене також турбують. Участь у громадській роботі теж мала великий вплив: благодійна, просвітницька. Очевидно, період моїх внутрішніх змін співпав зі змінами, які потребувало суспільство. З’явився запит на інших політиків. При цьому, хочу зазначити, що у нашій державі професії  «політик» не існує, а політичні партії – це були переважно, політичні проекти.

Чому обрали саме партію «Слуга народу»?

— Все дуже просто. В Україні до 2019 року не було соціального ліфту. А Володимир Зеленський запропонував інші підходи, проектне бачення, інші можливості щодо політикуму та політиків. І з’явився вже згаданий соціальний ліфт, який дав можливість стати учасницею суспільно-політичного процесу. Звісно, не усі витримують стандарти, тому є успіхи, є й невдачі. А ще мені багато чого імпонує саме в особистісних рисах характеру Володимира Зеленського та Олени  Зеленської. Це дуже просто, але важливо – людські чесноти. Я нещодавно спілкувалася із українським філософом Олександром Філоленком і він сказав таку фразу: «Перед народженням інституцій у країні повинно бути сформоване середовище, яке займається тільки одним – людяністю!» Це те, про що ми зараз говоримо усьому світу…

Чи справдилися ваші очікування від перших років депутатства у Закарпатській обласній раді?

— Те, чому нас вчили, готуючи до дієвої депутатської роботи, на практиці виявилося не так. Навіть, досвідчені депутати, які обираються не першу каденцію і попрацювали у радах різних рівнів, кажуть, що таких складних процесів домовленостей, переформатувань, недомовленостей і всього, що з них виплаває – ще не було. Але 24 лютого все змінило. І у нас ні в кого немає досвіду роботи в умовах воєнного часу. Це швидка імплементація законів, швидкі рішення, інші умови й завдання. Я думаю, все що було вагомим у мирний час, відійшло на другий план. І тому оцінювати минулі процеси – пусте. Зараз, важливо інше…

Ваша кандидатура на посаду голови комісії з питань бюджету виявилася досить несподіваною. Це було ваше рішення чи рішення команди?

— Таким було рішення команди. На яке я дала згоду.

Не важко після творчої професії працювати з цифрами?

— Бюджет – це не лише цифри. Це життя і його якість. І це життя суспільства. Це важливо розуміти. Я вже розповідала, що здобувала різновекторні знання. І продовжую їх здобувати. Ні, не складно. А ще, і у складі нашої ради, і у департаментах працює чимало фахових фінансистів та експертів, до яких я завжди можу звернутися і буду звертатися за консультацією. І це нормально. Проблема, коли людина вважає, що все знає. Постійна комісія, це контролюючий орган і у її складі є й управлінці. А в процесі прийняття рішень, завжди є можливість обговорити, дослідити, проаналізувати будь яке питання. Головне, щоб у всіх учасників процесу, було бажання це зробити і працювати на ефективний результат…

Чим цікавитесь, або займаєтесь у позаробочий час?

—  Як і в дитинстві, мушу давати вихід енергії. Плавання. Минулого року я, навіть, навчалася у школі серфінгу. Вода — моя стихія. Я безперервно вчуся. Багато часу займає і діяльність у жіночому русі. А у час війни, усе частіше потребую читання…

Розкажіть трохи про вашу родину?

— Моя рідна людина зараз далеко, сестри живуть у Швеції,  брат з родиною в Ужгороді. Але, попри відстані, ми усі дуже близькі. Це дорогі мені люди. Не дивлячись на зайнятість усіх, відстані і різні обставини, ми намагаємося зберігати сімейні традиції. Це важливо знати, що попри усе, ми є один у одного…

Якби ви стали на день Президентом України, якими б були ваші перші три рішення?

— Я не популіст, для мене важливо чіткі ідеї, цілі, змісти. Не можу просто відповісти, на складне зараз питання. Думаю, я би прийняла ті рішення, які були б найважливіші для мого народу на момент мого президентства… 

 Що у вашому розумінні є щастя?

— На це питання шукали відповідь ще в античні часи. Це і стало основою філософії. Це дуже суб’єктивне поняття, хто і що вважає для себе за щастя. І як його відмежувати від ілюзії. Щастя – це коли все добре.

Хто для вас у світовому масштабі є людиною, гідною наслідування?

— Наслідування гідні усі особистості, хто привніс у цивілізацію те, що є добрим та корисним для людства. Окремо визначеного прикладу у мене нема.

Чи маєте якийсь антистресовий рецепт, як не впадати у відчай і триматися рівно під час війни?

— Я настільки від початку повномасштабної війни була зайнята у вирішенні дуже багатьох питань, проблем величезної кількості людей, близьких, знайомих, різних людей і різних задач, що мене стресовий стан оминув. Я дієвець, і в хаосі чи невизначеності, я завжди починаю діяти. Напевно я стресостійка. Але, звичайно, у кожного це по-різному.

Що найперше зробите, коли закінчиться війна?

— Зустрінуся з усіма рідними. Міцно їх обійму. І, мабуть, розплачуся від щастя!

Розмовляв Павло Білецький