Його список зустрічей на день змінюється у бік збільшення щохвилини. У ньому — колеги, волонтери, ветерани АТО, журналісти, пенсіонери, молодь, міжнародні партнери, керівники численних установ та організацій і не тільки. Між тим — виїзди, наради… Приблизно так виглядає звичайний робочий день голови Закарпатської обласної ради, який часто завершується по 21.00. Сьогодні у рубриці «Депутати зблизька» спробуємо дізнатися про Володимира Чубірка поза робочим кабінетом.
Володимире Володимировичу, депутатами, як відомо, не народжуються. Ними стають представники різних професій та галузей. Ви, зокрема, до чого тяжіли до депутатства?
Якщо зробити експрес-екскурс у мою біографію, то змалку мріяв займатися економікою та народним господарством. У дипломі про мою першу після школи економічну освіту було написано: «Фінанси і кредит». Згодом отримав юридичну освіту аби добре розуміти правове поле діяльності економіки і могти цивілізовано захистити свою справу. А відтак зрозумів, що економіка тісно пов’язана з усіма сферами життя, особливо — з політикою…
Мали якісь захоплення у дитинстві?
— Займався колекціонуванням, як і більшість моїх однолітків у радянські часи. Ми збирали марки, монети, значки, навіть — лікарські рослини… На жаль, така досить обмежена тоді була наша дитяча романтика…
Ви — корінний ужгородець. Ваші батьки теж народилися тут?
— Батько народився у Виноградові, а мама — на Мукачівщині. Тато мав технічну освіту. Отримав диплом Львіської політехніки. А мама закінчила економічний факультет Ужгородського національного університету. Тобто, мій потяг до точних економічних наук, упевнений — пішов від них…
Як сприйняли розпад СРСР і утворення незалежної України? Які спогади з того часу залишилися?
— Пригадую телепередачу «Прожектор перестройки», яка виходила з кінця 80-х одразу після програми «Времья». Це були перші спроби роповідати ще щось крім сухих відомостей про комуністичну верхівку, високі удої та інші економічні показники. Однак, певна політична цензура там зберігалася.
Про сам розпад Союзу пам’ятаю, як з батьком ходили на мітинги до облради. Тоді я вперше побачив синьо-жовтий прапор. Ми почули про путч ГКЧП і зрозуміли, що у нас нарешті буде своя незалежна держава. Ми спілкувалися з нашими родичами з-за кордону, знали про події 1968 року і хотіли, щоб в Україні такого не повторилося. На жаль, «плоди» СРСР, такі, як дешевий хліб і ковбаса дуже сильно укорінилися у головах українців. Окремі партійні функціонери компартії, які мали тоді доступ до благ, скупили за безцінь заводи й фабрики і трансформувалися потроху у сучасних олігархів. А радянщина, хоч і зникла з карти світу та офіційних документів, продовжила жити у системі управління, економіці та інших галузях нашого життя.
Нинішня війна — це плата за те, що Україна вчасно і до кінця не викорінила радянщину…
Чим займалися до політичної кар’єри?
— Створювали з партнерами сучасні системи сервісу, невеликі виробництва, які були вже схожі на європейські зразки. Хоча уже в той час на наш ринок прийшов Китай, який виробляв усе можливе і дуже дешево. Тому було не дуже просто… Якщо дуже стисло, то я займався модернізацією економіки на місцевому рівні…
Як і чому прийшли у політику?
— Насправді це була вимушена необхідність. Ми всі пам’ятаємо, як із 2004 року почав чинитися тотальний тиск на бізнес із якимось незрозумілими платежами й відрахуваннями у незрозумілі фонди. По-простому з підприємців збирали данину. Я був у рядах тих людей, які були у 2004 році на Майдані. Там, крім іншого, ми відстоювали й незалежність бізнесу. Там же познайомився із впливовими київськими політиками, які запросили мене у партію «Наша Україна»…
У 2005 році я познайомився з такими важковаговиками закарпатської політики як Віктор Балога, Олександр Кеменяш, Сергій Ратушняк. У цьому ж році за списком від «Нашої України» я вперше балотувався до обласної ради.
Що найбільше запам’яталося зі своєї першої депутатської каденції?
— Те, що я вже через місяць написав заяву на складання депутатських повноважень…
Що сталося?
— Після перемоги Революції Гідності ситуація у державі більш-менш стабілізувалася. Була така собі відлига, побори завершилися і я, якщо чесно, не знав, чим там у раді займатися. Я не розумів розмитих понять: «розвивати область». Хотілося знати, де і яким чином розвивати, де початок конкретної роботи і де її кінець. Тому дуже добре тепер розумію розгубленість тих депутатів, котрі приходять у раду вперше…
Вашу заяву на складання мандату задовільнили?
— Ні. Тодішній голова ради Михайло Кічковський запросив мене до кабінету і попросив не гарячкувати. Відтак за мною у межах нашої фракції закріпили місто Чоп. Я пішов знайомитися з тамтешніми директорами шкіл, підприємцями, керівниками установ. Почалася робота. І це вже було цікаво: я мав, де себе реалізувати як політик через взаємодію з виборцями. І це, мабуть, була ефективна робота, бо наступних перегонах до обласної ради, я у Чопі отримав підтримку майже 80% виборців…
А вже наступної каденції Вас було вперше обрано головою облради…
— Було таке. Хоч і не надовго (рік і 2 місяці). У скликанні 2010-2015 років головою спочатку був Іван Балога. Однак, коли почалася війна на Сході України, це потягло за собою різні політичні процеси. Відбулося переформатування й обласної ради. Іван Іванович пішов у Верховну Раду, а мене, як компромісну кандидатуру, більшістю голосів колег було обрано головою облради. До речі, тоді було 106 депутатів і з ними було набагато легше працювати, ніж зараз і 64-ма…
Відоме на Закарпатті, Україні і за її межами Європейське об’єднання територіального співробітництва ТИСА — ваше дітище. На той час і донині воно залишається єдиним таким утворенням в Україні. Як відбувався процес формування цієї структури?
— Насправді на створення «Тиси» мене надихнули наші партнери з чеського краю Пардубіце, з якими облрада і я особисто раніше налагодив дружні стосунки. Свого часу вони мали схожу структуру ще не будучи у Євросоюзі і дуже ефективно її використовували для залучення коштів у прикордонних регіонах. В Україні на той час якраз були ратифіковані Мадридські угоди, які теоретично передбачали такий формат співпраці за умови, що керівником у структурі є країна, яка є членом ЄС. Я почав вивчати цей документ. На жаль, у ньому не було прописано механізму, як конкретно створювати таке об’єднання.
Чому за партнерів обрали саме угорців?
— Все дуже просто: ми з ними межуємо (а це було умовою створення таких об’єднань) і маємо чимало спільних проблем: починаючи від сміття, яке тече річками, закінчуючи пунктами пропуску, та іншими екологічними питаннями. Я чудово розумів, що величезні кошти на вирішення цих питань зі столиці нам буде отримати майже нереально, тому й запустили цей інструмент, який уже реалізовує два потужні проекти: сміттєпереробний завод у селі Яноші та вирішення проблеми забруднення Тиси підземними водами солерудника у Солотвині). З іншого боку центральна влада через угорське посольство надавала всіляку підтримку процесу створення ЄОТС ТИСА. Кожен мій візит до Брюселю супроводжувала низка наших дипломатів, у тому числі представник України у ЄС Костянтин Єлісеєв. Не легко, але отримали добро і від Президента європейського комітету регіонів Марку Маркули та МЗС Угорщини. Так об’єднання було зареєстроване у ЄС і назване іменем річки Тиса, яка нас об’єднує з нашими сусідами. Тобто невеличка модель євроінтеграції, яка лише днями і через важку війну в Україні, днями вилилася у надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС, у нас була сформована ще 7 років тому…
Що спонукало вас вдруге боротися за посаду голови облради? Саме «боротися», адже цей процес, знаємо, був не простий і сповнений політичними маневрами…
— Основною мотивацією було досягнути справедливості, прозорості процесу, правди і дотримання політичних домовленостей. Мене, як і більшість колег не влаштовувала ситуація, коли депутатів ділять на своїх, чужих, привілейованих і таких, яких ігнорують. Крім того, у мене була і є зараз чітка дорожня карта, як розвивати область, звідки залучати кошти, як ефективно розвивати відносини з нашими зарубіжними партнерами тощо. Я зумів переконати колег і у результаті виграв, як ви кажете, «боротьбу» планів і стратегій, а не став головою, якого просто всадила у крісло монобільшість, окремі представники та куратори якої в області вже встигли добре попсувати імідж і партії «Слуга народу» і Президента…
Війна якось змінила відносини між депутатами?
— Звичайно. І змінила у хороший бік. Стало менше політики і більше конструктиву у прийнятті рішень. Шкода, що ми до цього прийшли у такий спосіб, але це — обставина, яка від нас напряму не залежала… Зараз усі колеги, незалежно від партійної приналежності, одноголосно підтримують фінансування армії, наші звернення до центральної влади щодо дерусифікації та інші стратегічно важливі для області питання. Є звісно, розбіжності у окремих локальних, в основному, кадрових питаннях, але вони були і будуть завжди…
Чим займаєтеся поза кабінетом? Як відпочиваєте і відволікаєтеся від робочого процесу?
— Якщо мова йде про хобі, антистрес та віддушину, то це — однозначно городництво. Знаєте, щось є спільне з моїм садом та сесійною залою. Як кожна рослина потребує особливого догляду, так і кожен депутат потребує особливого підходу і розуміння. Іноді проста щира і відверта розмова та розумний компроміс дозволяють розкрити у людині великий потенціал…
Цікаве порівняння… А що саме вирощуєте на своєму городі?
Я вже давно займаюся тим, що власноруч вирощую десятки різноманітних видів овочів та фруктів, експерементую з тим, як ефективно за ними доглядати та отримувати з них здорову, смачну і корисну продукцію. Не так давно закупив карликові дерева, які дають гарні плоди. Вирощуємо різноманітні томати, які згодом обробляємо на сушарці, змішуємо з базиліком і отримуємо чудову ексклюзивну продукцію, яка може тривалий час зберігатися…
Зимою, коли город відпочиває, всією сім’єю їдемо лижуватися. На лижах добре стоять і їздять і дружина й діти. Лижі дозволяють добре відчути зиму, обирати цікаві й нові маршрути і залишити до наступного року хороші спогади. Влітку, якщо виходить, їдемо на море. І не лише тому, що це пасивний відпочинок, а тому що ці подорожі дозволяють побачити щось нове, та дають можливість оцінити і проаналізувати, як там і як у нас…
Ваша заповітна мрія на сьогодні…
— Головна мрія — щоб закінчилася війна, яка майже щодня забирає українців, моїх друзів і знайомих. Таких, як Руслан Ференці, Олег Куцин, яких нещодавно поховали… Мрію щоб ми позбавилися від пут радянщини і почали жити і розквітати у колі цивілізованих країн Євросоюзу…
Розмовляв Павло Білецький
